Читати книгу - "Білий домініканець"

137
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 44
Перейти на сторінку:
уві сні я подолав довгий шлях. І щоразу я відчуваю, наче камінь падає мені з грудей, коли бачу, що роздягнений, без закурених чобіт, як тоді, у захоронці, лежу собі в ліжку, і мені вже не треба боятися, що мені полатають боки або цілісінький день згадувати, де ж то уві сні тинявся. Тієї ночі мені вперше полуда з очей спала.

Те, що точильник Мучелькнаус учора так дивно, як з дорослим, тримався зі мною, можливо, і було прихованою причиною того, що боязке «Я», можливо, той таки Христофор, — досі воно хіба дрімало в мені — пробудилося, себе усвідомило, віднайшло зір і слух.

Почалося це так: мені верзлося, ніби я живцем похований і не здолаю поворушити ні рукою, ані ногою; тим-то я вдихнув глибоко, наповнюючи груди, аж кришка труни відскочила. І я рушив дивним білим шляхом, страшнішим за могилу, з якої виліз, — я-бо знав, що шлях сей ніколи не скінчиться…

Повернувся я назад, до своєї труни, аж бачу — стоїть вона вертикально посеред дороги. Вона була м’якою, мов плоть, і мала руки й ноги, ступні і долоні, як у небіжчика. Коли я залізав до труни, то зауважив, що вже не кидаю від себе тіні, а щойно, перевіряючи, кинув погляд на себе, то розгледів, що тіло моє кудись поділося. Потім я помацав свої очі, але у мене більше не було очей, а захотів глянути на свої руки — не побачив нічого.

Віко домовини поволі закривалося наді мною, і мені здалося, що мої думки і відчуття, коли стояв я на білому шляху, належали якомусь древньому, а проте ще міцненькому стариганові. Потім, коли віко вляглося на своє звичне місце, це почуття розійшлося, наче туман, і лишився осад — неясний каламутнуватий потік свідомості, що зазвичай стоїть у голові далекого від життя парубчака.

Кінець кінцем труна закрилась, і я прокинувся у своєму ліжку, чи то пак, мені лише здалося, що прокинувся. Було ще темно, проте з п’янких пахощів акації, що вливалися в кімнату через відкрите нарозтвір вікно, відчув я, що перший подих чимраз ближчого ранку вже торкнувся землі, і вже час йти і гасити міські ліхтарі. Я схопив свою палицю і побіг униз сходами. Впоравшись зі своєю роботою, я перейшов через міст присадка і подався на гору. Здавалося мені, я впізнаю дорогою кожен камінчик, проте мені несила було пригадати, чи коли бував тут досі.

Альпійські квіти, білосніжні кульки кульбаб і пряна валеріана виливали свої аромати в іскристому росяному повітрі вранішніх сутінок на темно-зелених високогірних луках. Відтак на обрії небо розступилось, і хмари наразі просякли живоносною кров’ю вранішньої заграви.

Жуки, що мінилися блакиттю, і величезні дикі птахи з блискучим пір’ям, які прокинулись у відповідь на нечутний таємничий заклик, висвистуючи, спурхували й застигали в повітрі на людський зріст, звертаючи до рум’яного сонця свої голівки.

Тремтіння якнайглибшого збурення перебігло всіма моїми кінцівками, коли я побачив, відчув і збагнув цю грандіозну безмовну молитву Сотворіння.

Я повернув назад і подався до міста. Велетенська моя тінь, ніби приклеївшись до моїх підошов, ковзала переді мною.

Тінь — це ланцюг, який прив’язує нас до землі, народжена нами чорна примара, що струшує тіло!

Коли я увійшов до міста, вже геть розвиднілося. Дітиська, галасуючи, стікалися до школи. «Чого вони не співають: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, тра-ра-ра, Таубеншлаґ?» — спало мені на думку. — Хіба не бачать, що це я? Чи, може, я змінився настільки, що вони мене більше не признають?» Зненацька в голові мені блиснула нова страшна думка: «Таж я ніколи не був дитиною! І то у притулку, ще геть малим. Я ніколи не знав тих ігор, в які вони грали. Навіть тоді, коли моє тіло майже механічно брало участь у них, сам я був у думках ген-ген. У мені живе якийсь ветхий старець, і тільки моє тіло здається молодим! Точильник, напевно, розгледів це, бо вчора він розмовляв зі мною як з дорослим.

Раптом я злякався. Вчора був зимовий вечір. Хіба може сьогодні настати літній ранок? Либонь, я й досі сплю, або просто маю звичку ходити уві сні? Я глянув на ліхтарі: жоден не горів. Але ж хто, крім мене, міг їх згасити? Тож, коли я їх гасив, у мене ще було тіло! Але, може, зараз я мертвий, і ця історія з домовиною трапилася насправді, а не у моєму домовинному сні? Я поклав це перевірити, підійшов до одного з школярів і запитав його: «Ти мене знаєш?» Він не відповів і майнув крізь мене, наче через пусте місце. «Отож, я мертвий, — спокійнісінько підсумував я. — Треба швидко віднести ліхтарну палицю додому, поки не зник», — підказувало мені моє почуття обов’язку, і я ввійшов у будинок названого батька.

У кімнаті жердина випала у мене з рук і добряче заторохтіла. Барон — він саме сидів у своєму фотелі — почув це, повернувся й сказав: «А-га, ось і ти!»

Я зрадів тому, що він мене помітив. Із цього я вивів, що не мертвий. Вигляд барон мав звичний, був у тому ж таки сюртуку, зі старомодним, кольору шовковиці, жабо, що його він любив носити вдома на свята. Проте було в ньому щось таке, що мені здалося незнайомим. Його воло? Ні, воно було ні більшим, ні меншим, аніж зазвичай.

Я обдивився кімнату — тут теж нічого не змінилося. Нічого не зникло, нічого не з’явилося. На стіні своїм звичаєм висіла «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі, єдина окраса кімнати. Все на своїх місцях. Стоп! Хіба зелене гіпсове погруддя Данте з виразними чернечими рисами вчора стояло на полиці ліворуч? Либонь, його хтось пересунув! Зараз воно стоїть праворуч!

Барон помітив мій погляд і посміхнувся.

«Ти був у горах?» — спитав він і кивнув на квіти в моїй сумці, що їх я збирав дорогою.

Я пробурмотів щось на своє виправдання, та він щиро урвав мене: «Я знаю, там нагорі дуже красиво. Я і сам частенько ходжу туди. Ти хай і вчащав туди, але щоразу забував про свої візити. Молодий мозок не годен усе тримати. Кров іще нуртує. Вона змиває спогади… Стомила тебе прогулянка?»

«У горах ні, але прогулянка білим… білим шляхом… — почав я, гадаючи, чи знає він про це.

«Так, так, білий путівець! — пробелькотів замислено мій розмовник. — Його рідко хто подужає. Хіба той, хто народився для мандрівок. Коли я вперше побачив тебе, там, у притулку, то вирішив узяти тебе до себе. Більшість людей боїться путівця більше, ніж

1 ... 6 7 8 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"