Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

зацікавлено слухав, бо йому відкривалися нові, не властиві приватній школі реалії, які потребували довгого філософського перетравлювання.

— Діло було після Великодня — а ти знаєш, що в нас на свято вітаються «Христос воскрес!» — так от, на географії питає вчителька Янека: «Хто відкрив Америку?» — ну, та то вже всі горобці процвірінькали, а йому щось перемкнуло, візьми та й ляпни: «Христос Колумбус!» А якось на арифметиці він сів на книжку, щоб на контрольній списати… І що ти думаєш? Не поталанило бідаці — учителька її забрала; а коли підходить вдруге, він опускає очі під її пильним поглядом на свій стілець і каже: «У мене там нічого немає!» Вона йому так ядуче: «Співчува-а-аю!» Ми всі від сміху під столи полізли… Тільки втихли, а він каже: «Але ще виросте!» Ту контрольну ми вже писали наступного разу… А потім учителька його сповідає, сповідає й каже: «От ким ти хочеш стати, як виростеш?» Янек думав-думав: «Не знаю…» — каже. Учителька старається далі: «Ну, а що тобі найбільше зараз подобається?» А Янек у моменті: «Дівчата!» А у вас такі трафунки є?

— Таких цікавих нема, бо тільки вчитель до когось скаже: «Юначе, та ваші знання такі мізерні, що вас би навіть не спалила інквізиція», то вже до школи біжить батько, виводить сина, наприклад Йосю, за вухо зі словами: «За що я плачу свої гроші?» — і на завтра Йося так усе знає, гейби сам написав енциклопедію!

Так, весело розмовляючи, хлопці дісталися із Замарстинівської до неширокої річки Полтви. З усіх своїх талантів Збишек талант рибалити вважав найбільшим, і кожної неділі він удосконалював його, випробовуючи все нові наживки: від дощових хробаків до бридких личинок м’ясної мухи — їх він викохував у кусочку м’яса, заниканому на балконі (а сусіди все не могли допетрати, звідки сморід і рій зелених мух, і Антон із нижнього поверху затято бештав[4] свою жінку за порядки, і горопаха з виряченими здивованими очима цілими днями пуцувала[5] і без того чисті вікна й кухню); виварював різні смачні, на його думку, рибні пригодівлі: жовтий розсипчастий горох сусідив із баночками вареної перловки, в інших був хліб, политий конопляною чи лляною олією, який подеколи ставав закускою батька, та тісто, замішане з ваніллю чи корицею. На сома він припасав зіпсуті залишки м’ясних страв, але таке траплялося рідко, бо зазвичай усе успішно з’їдалося. Збишек досконало знав, що щуку найкраще ловити на живця в березні й листопаді — тоді вона найсмачніша й активно ходить по всій річці, а не ховається, як влітку, в очеретах і корчаках; лина — по зарослих ряскою місцинах, а плотичку — біля дерев’яних опор мостів; сома — уночі по глибоких ямах на здохле кача чи гуся… Такі практичні знання часом були безцінними для виживання його небагатої сім’ї, бо, окрім постійної присутності на різдвяному й великодньому столі фаршированих рибин і дотримання вимог посту, спіймана Збишеком риба продавалася на базарі, де особливо великий попит на неї був по п’ятницях.

Сьогодні планувалося свято коропа, причому великого, бо наживкою був неповороткий травневий хрущ. Хлопці занурили гачки в тіло жука, вправно закинули вудки й стали чекати.

— Чуєш, Давиде, а чого у вас святкують суботу?

— Бо це день служіння Богу, відпочинку від рабства плоті… Бог після створення світу відпочивав на сьомий день, і ми повинні — це час для роботи над душею.

— Хм, те саме і ксьондз наш каже, тільки то стосується неділі…

— Христос воскрес у неділю, от християни і святкують неділю — так і стала різниця, — знав Давид.

— І звідки ти то все знаєш? — здивувався Збишек.

— Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце… Євреям потрібно поважати традиції того народу, серед якого ми живемо, можна сказати, пристосовуватися, інакше не виживемо…

— Чому це?

— От дивися, — з мудрістю рабе говорив Давид, — ображають десь француза, чи англійця, чи американця — і вони можуть поїхати додому: у Францію, Англію чи США, а в нас такого дому нема-а-а, от і треба добре жити з сусідами…

Збишек зітхнув, подумав і з сумом сказав:

— А ми з мамою теж не можемо виїхати до родичів у Польщу: там уже німці… та й Совіти не пускають… Так що я тебе розумію… Тямущий ти, Давиде. А ким хочеш бути?

— Рабином… А може, лікарем… Вони так багато знають, що хочеться слухати і слухати, людям допомагають… А ти ким?

— А я хочу стати великим артистом!

— Я впевнений, що ти ним будеш, у тебе гарно виходить!

Молочний туман парував під першими променями сонця, день обіцяв бути погожим, на обрії не було ні хмаринки. Але з протилежного, західного, боку неба чувся якийсь гул, звуки грому.

— Дивно якось: грім є, а блискавки чомусь не видно, хоча мала би… — уголос подумав Давид.

— Дивись, дивись, у тебе клює! — Збишек допоміг Давиду підсікти важкого коропа.

За дві години в кожного був солідний улов. Хлопці зазбиралися додому, і тут у небі з’явилася група літаків. Серця всіх тогочасних хлопчаків з рідкісною появою й одного літака в небі завмирали; все-все — хай там що: чи футбол, чи рибалка, чи запекла бійка — негайно припинялося диким криком: «Диви, диви, літак!», і всі гіпнотично хвилин п’ять спостерігали механічне диво завбільшки з муху, іще п’ять — слід, який воно лишило на небесах… Коли вертали погляди до землі, то в кожних замислених очах читалося бажання стати пілотом. А тут небачене й нечуване: аж цілих вісім літаків! Хлопці довго й захоплено обговорювали подію та уявляли заздрість однолітків, коли розкажуть їм про побачене…

Друзі неквапно рухалися довгою Замарстинівською аж до центру й зауважили, що щось змінилося у Львові: завше недільно розслаблене, усміхнене, святково одягнуте місто, з людьми, які неквапливо розтікалися між численними церквами, костелами й кірхами, було, незважаючи на сонячну погоду, майже безлюдне; групки чоловіків щось розгублено й схвильовано обговорювали.

Давид відчинив двері свого помешкання й злякався незрозумілих схлипуючих звуків із глибини кімнати: тато й дідусь сиділи бліді й задумані, а всі жінки сімейства аж позапухали від сліз. Естер кинулася до сина, міцно притиснула його до себе, плачучи.

— Що, що сталося? — не міг допитатися Давид.

Ніхто не міг вимовити страшну новину, лише Мірочка прошепотіла слово, значення якого не розуміла зовсім, але з реакції старших уявляла собі якогось невимовно страшного звіра: «Війна…»

Естер учила дітей, що з усіх ситуацій завжди є вихід, а лиття сліз допустиме лише