Читати книгу - "Дажбожа криниця"

я зав’язала до вузлика окремо.

На погості зібрався геть увесь Ковальський Кут. Жили поряд і гробки робили поряд. Найязикатіші баби були нині солодкі та розчулені.

— Слава Дажбогу, сусідонько!

— Слава навіки!

— Будьте здорові та багаті!

- І вам того ж, сусідонько!

Мене обняла Данка Ковалиха, яка, до речі, на дух мене не виносила:

— Слава Дажбогу, Світозаронько!

— Слава навіки! — відповіла я звично і раптом заціпеніла.

До нас, повз гуртки поминальників, що згадували нині пращурів до десятого коліна, йшов Ратибор.

Данка розпливлася в усміху від вуха до вуха:

— Слава Дажбогу, Перуничу!

— Слава всім Світлим Богам! — відповів весело Ратибор, — зі святом та Світлом!

В руці він тримав крашанку. Данка одразу ж видобула свою:

— Цятнемся, вояче?

Ратибор з усміхом стукнув крашанкою, і Данка смачно поцілувала його в губи, косуючи при тім на мене. Не знаю чому, але мені стало неприємно. Спекавшись Данки, Ратибор підійшов до мене:

— Крашанку маєш? — спитав.

В руці я тримала вузлик з писанкою. Він вихопив його у мене.

— О, стріли громові! Се для мене?

— Авжеж…

— Дякую, що згадала. Слава Дажбогу!

— Слава навіки!

Він простягнув руки. Відмовляти в поцілунку на Великдень не дозволялося. Я заплющила очі…

— Чічко моя… — прошепотів Ратибор.

— Що, Ратиборе?

— Нічо’….

На погості зчинився якийсь ґвалт. Гурт жінок когось соромив, вимахуючи п'ястуками:

— А бодай би вас Мати-Земля не прийняла! Прийшли на чуже свято та ще й лаються!

— Геть, скажені, геть!

— Хоч би посоромилися Святого Місця!

Посеред розлючених бабів стовбичило двоє варязьких гостей, ледь підхмелених, але не настільки, аби не тямити, що роблять. Обидва північани були християнами і ходили до кирикону святого Іллі. Старшого урмана звали по-грецькому: Хведором. Молодик, його син, називався, здається, по-гебрайському: Іллею. Жили вони майже постійно в Києві і були людьми вельми буйними, особливо після чарки.

— Ви — дурні, ідолопоклонники! — вигукував Хведір, — деревам кланяєтесь та криницям!

— Чом би і не вклонитись джерелу, як спрагнеш, — кричала Ясуня, наша друга сусідка, — іди, враже, геть! Ми до вас не ходимо збиткувати ся, як ви там лоби собі розбиваєте перед ромейськими малюваннями! Се наше свято, онуків Дажбожих!

— Ти, дурна свине! — впирався варяг, — сказано бо: єдин Бог, єдина віра, одне хрещення

— Чури і пращури, чи ви чули?! Мене, в Святому Місці, паскудний варяжин свинею назвав! Та я тебе зараз перехрещу межи плечі! Люди, що дивитесь?! Женіть їх звідсіля!

Такого дня не так то легко перейти від святкового розчулення до бійки. Підхмелені родини, які на честь пращурів добре приклались до меду, настояному на семи травах, ще не до кінця втямили, що сталося.

— Бог заповідав нищити знаряддя ідольські! — вереснув Хведір і вдарив ногою по Ясуниному кошику. Покотились освячені Чарою писанки. Ясуня скрикнула і вчепилась нігтями варяжину в лице. Він одіпхнув жінку так, що та впала просто на розстелені рушники з рештками їжі.

Мій батько поволі підвівся, закочуючи рукави святкової сорочки. За ним встали мої брати — ковалі. Але перед Хведором вже стояв Ратибор.

— Великдень сьогодні, - сказав, — не хочеться руки плямити. Іди добром!

— Не побоюся жерця ідольського! — варяжину явно кортіло до бійки, — зі мною Бог!

— Ромейський? — спитав Ратибор нехорошим голосом, — Тора з Одіним не шануєш вже?

— То є бездушні ідоли, як і твій Перкун!

— Се в тебе немає душі! Геть!

— Ратиборе! — прогув батько, — в нього меч під корзном!

— Розступіться! — мовив Ратибор, — не гнівіть пращурів! Най се впаде на мене!

Варяжин вже тримав зброю напохваті. Ратибор поволі рушив вперед. Просто на меч… А тоді блискавично крутнувся. Лезо прошило повітря. Ратибор ударив… Ногою. Варязький меч срібним линком мигнув в густу траву погосту.

— Йди… — сказав Ратибор до ошелешеного варяга, — до ромейського Бога…

Раптом хтось із жінок пронизливо закричав. В мене похололи руки. Зі спини в Ратибора стирчав ніж. Кервава пляма розпливалась по білому полотну сорочки…

— Се оце щеня! — закричала Данка, вказуючи на Іллю. Молодий варяжин, очевидячки, метнув ножа, користуючись замішанням. Тепер він марно намагався продертись між надбігаючих людей. Хведір кинувся тікати, але батько наздогнав його і зацідив просто межи очі. Рука в татка була важкою, що ковальський молот.

Я кинулась до Ратибора крізь загальне сум'яття. Він падав. Поволі, як зрубане дерево.

— Ратиборе! Перуничу!

Я встигла його підхопити і осіла на землю разом з пораненим. Чорні очі його дивилися здивовано:

— Я — ак мене… Ззаду…

Кров бурхнула йому ротом. Він ще намагався щось сказати:

— Святославу… Пробачить… Чічка… Мила… Світла мені…

Тіло моє зробилось легким і невагомим. В одну хвилю пройшли перед очима роки навчання, Чарині книги, усміх Святослава, лице Марени… Берегиня… Вона завше говорила, що я досягну вищого ступеня цілительства. Бо Сила моя зростає. Але до цього дня я лікувала, як більшість цілительок, зіллями і перев'язками. Ратибору не поможуть зілля. Йому нічого вже не поможе.

Руки мої з несподіваною силою висмикнули ніж. Пальці лягли на рану. Страшна, болюча судома струсонула мною. Я відчувала, як поволі сходяться, зростаються пошкоджені тканини, як закривається рана. Се була прана, мрія всіх цілительок. Зі сотні відьом лише одна-дві могли лікувати накладанням рук.

— Світозаро?

Наді мною схилилась Берегиня. Я сказала:

— Він житиме, Мати…

Волхвиня усміхнулась:

— Я завше знала, що ти сього досягнеш.

Посеред погосту Чара і ще один волхв стримували натовп. Гарячка вже вщухала, але дехто ще поривався до бійки. Біля ніг Віщого лежали два тіла. Ілля та Хведір.

— Кров у Великдень, — мовила Берегиня, — лиха прикмета. Поганий буде рік.

Я погладила розкошланого Ратиборового чуба. Воїн був ще непритомний. Але мав вижити, напевне.

— Гарний сей Перунич, — озвалась Берегиня, — це ти на нього чекала? Тоді?

— Так, — відповіла я, — на нього…

Ратибора перенесли до Дажбожої Святині. Він лежав нерухомо. Темні тіні впали на зблідле обличчя.

Підійшов Чара, погладив мене по голові, наче маленьку. Сказав:

— Виживе…

Я кивнула.

— Лиха прикмета, — мовив волхв сумно, — кров Світлого Дня…

— А що ті, двоє?

— Люде забили їх до смерти. Важко спинити роз'юшений натовп.

— Самі винні! — вирвалося в мене.

— Самі — то самі… Аби вони були приїжджі. Але ж жили тут стільки літ. Хтось їх прислав сюди, Світозаро… І напоумив дурнів наробити шкоди. Сподівався, певно, що їх лише добряче відлупцюють. А може, й на їхню загибель.

— Але для чого, Віщий?

— Володимир збирається сватати ромейську царівну…

— Мало йому Ярополкової грекині, - не втрималась я.

— Видко, мало. Хтось тут веде свою гру. Цісар не віддасть родички в край, де вбивають християн. Щось вони хочуть виторгувати з нашого Святославича. Він бо молодий і не вміє ще прозирати сутність