Читати книгу - "Чарівна ти"

слугували Пенні бальзамом. Її густе гладеньке темне волосся — справжнє диво порівняно з кучерями Пенні, які вона найчастіше забирала ззаду в «кінський хвіст».

У передостанні години до вечері у «Ші Ромейн» Пенні благала обох дівчат скористатися всіма своїми талантами задля створення її неперевершеного вигляду. Вона воліла, щоб Есперанса так намалювала їй очі, щоб вони блищали, як захід сонця у Гавані. Кван Ксі мала зробити так, щоб волосся Пенні спадало чарівними важкими шовковими пасмами. Її сусідки наввипередки енергійно взялися за справу, наче дружки занепокоєної нареченої. Разом вони причепурили і вдягнули її.

У блискучій сукні Пенні була неперевершеною. Для завершення образу Кван Ксі знайшла десь витончений кулон. Яскраво-зелений нефрит, викарбуваний у формі дракона, замість очей — дві перлини. Справжня фамільна річ. Есперанса віддала свої улюблені сережки — маленькі піньяти, інкрустовані гірським кришталем. Незважаючи на те, чи повірили її сусідки в історію про вечерю з найбагатшим чоловіком у світі, обидві дівчини, побачивши причепурену Пенні, ледь не розрюмсалися.

Хтось подзвонив у двері. Приїхало замовлене таксі, очікує на вулиці.

В останню мить Пенні затамувала подих і поквапилася до ванної, щоб забрати звідти давним-давно приховану невеличку сіру пластмасову коробку. Там був її ковпачок. Для запобігання вагітності. Пенні не торкалася ковпачка від зимового балу на останньому курсі університету. Обшукуючи шафку в ванній кімнаті, вона розмірковувала, чи не пошкодився протизаплідний пристрій після тривалого періоду невикористання. Чи не висох латекс, чи не став крихким, як трапляється з презервативами? А можливо, він тріснув? Або, гірше за те, вкрився пліснявою? Вона дістала сіру коробочку з безладу шафки, затамувавши подих, відкрила. Коробочка була порожньою.

Пристукуючи ногою у вдаваній люті, Пенні стикнулася з обома співмешканками на кухні. Простягнула порожню коробку як звинувачення. На ній було надруковане її ім’я — «Пенелопа Гарриґан» — та ім’я й адреса родинного лікаря з Омахи. Поклавши коробку на стіл поряд з іржавим, у сирних плямах тостером, Пенні сповістила:

— Зараз я вимкну світло й порахую до десяти, домовилися? — Обличчя дівчат були цілком непроникні. Ані сорому, ані остраху вона не помітила. — І жодних запитань, — пообіцяла вона. Один натиск на вимикач — і кімната погрузла у суцільну темряву. Вона почала рахувати.

Ох, якийсь нерозбірливий звук! Смішок.

Пенні рахувала:

— Вісім, дев’ять, десять. — Світло засліпило, на столі лежала відкрита коробка зі знайомою рожевою річчю. Ковпачок блищав, свіжий і вологий, в краплинках чиєїсь здорової вагінальної змазки. До нього приклеїлося єдине кучеряве лобкове волосся. Пенні наказала собі прополоскати ковпачок, якщо сьогодні ввечері стане потреба скористатися ним.

Вечір не розчарував. Таксі запізнилося до ресторану. У тунелі рух зупинився, було неможливо додзвонитися на мобільний. Навіть на краще! Водій постійно крадькома поглядав у дзеркало заднього виду й перепрошував за затримку. Нахвалював, як неперевершено вона виглядає.

Пенні розуміла, що він просто намагається бути ввічливим. Дівчина постійно нагадувала собі, що за ті гроші, які вона сьогодні витратила, їй, чорт забирай, потрібно виглядати напрочуд дивовижно. Хоч як прикро було продавщиці, але сукня сіла ідеально, обійнявши її молоде тіло. Нові черевики від «Прада» — ще один привід пустити пил у вічі, на який вона наважилася в останню мить, — виглядали надзвичайно. Але ж Пенні була доволі розсудливою й розуміла, що вона не така вже чарівна красуня.

Принаймні, тут не кружляли брудні докучливі мухи. Яке-не-яке, а покращення. Будь-що можна вважати щастям порівняно з життям у західних штатах.

Небраска ніколи не була Пенні до вподоби. Уже будучи молодою жінкою з Омахи, й навіть іще малим дівчиськом на фермі в Шиппі, Пенні завжди почувалася чужинкою. З одного боку, вона взагалі не була схожа на своїх кремезних клишоногих батьків з грушоподібними фігурами. На відміну від їхнього густо-ластатого обличчя та волосся імбирного кольору представників ірландської діаспори, у Пенні шкіра була персиково-кремова. Бліда, як березова кора. І мати, і батько вважали божевіллям її бажання летіти до Нью-Йорку.

Кількома хвилинами раніше, щойно вона сіла в таксі, подзвонила в Омаху, щоб поділитися неабиякою новиною. Коли мама відповіла, Пенні запитала:

— Матуся, ти сидиш?

— Артур! — покликала мами кудись вбік, тримаючи трубку. — Твоя дочка телефонує.

— У мене приголомшлива новина, — промовила Пенні, ледве стримуючись. Вона зиркнула, чи спостерігає за нею водій. Хотіла, щоб і він послухав.

— І в мене! — вигукнула її мати.

Клацання у трубці, до розмови приєднався її батько.

— Твоя матуся виростила помідор, від якого почервонів би Денні Томас!

— Я надішлю тобі фото, — пообіцяла мама. — Щось надприродне.

Втрутився батько:

— А в тебе які новини, крихітко?

Пенні витримала ефектну паузу. Коли заговорила, пересвідчилася, щоб голос лунав достатньо голосно і водій почув.

— У мене призначено побачення з К. Лінусом Максвеллом.

Її батьки мовчали. Нічого не відповідали.

Щоб не марнувати час, батько Пенні насолоджувався ранковою кавою, сидячи в туалеті. Мати мріяла, щоб у неї з’явилося водяне ліжко. Щороку в день народження вони надсилали їй Біблію, куди клали двадцять доларів. Ось такі були в неї батьки.

Пенні спонукала їх на відповідь питанням:

— Вам відомо, хто такий містер Максвелл?

— Певна річ, сонечко, — спокійно відповіла мати. — Ми з твоїм батьком більше не мешкаємо в Шиппі!

Пенні очікувала, що вони заволають від радощів. Заохають недовірливо. На будь-яку реакцію.

Нарешті батько промовив:

— Ми, Пен-Пен, любимо тебе, незважаючи ні на що. Навіщо вигадувати дикуваті історії, щоб справити на нас враження? — Він назвав її брехухою.

І тут таксі в’їхало під річку. Зв’язок обірвався. Сусідки по кімнаті теж їй не повірили, проте метушилися навколо неї, допомагали нафарбувати очі, підвести губи, ніби дружки нареченої. Завтра їй усі повірять. Зазвичай вона ніколи так не опікувалася своєю зовнішністю. Вона причепурилася не тільки тому, що її побачить Максвелл. Сьогодні ввечері на неї буде дивитися увесь світ. До ресторану Пенні з’явиться суцільним пустим місцем, а коли подадуть десерт, її ім’я стане відомо кожній родині. Навіть її героїня, президент Хінд, дізнається, як її звуть.

Поряд зі своїм таксі, у заторі, Пенні помітила двох чоловіків у чорній автівці. Наче охоронці, які супроводжували Алюет Д’Амброзію, ці двоє були у темно-синіх строгих костюмах і дзеркальних сонячних окулярах. На їхніх рішучих, викарбуваних обличчях не було жодної емоції. Вони навіть не повертали голови у бік Пенні, але завдяки чималому досвіду вона була впевнена, що саме ця пара таємно стежить за нею.

Ще з дитинства Пенні усвідомлювала, що