Читати книгу - "Смерть Верґілія"

було вже колись, так наче двоє людей, скутих одним ланцюгом, ніколи не були дітьми, ніколи не гралися десь у полях своєї юности, так наче не було в їхніх рідних краях ані гір, ані лугів, ані квітів, ані навіть струмка, що вечорами дзюрчить-переливається десь у далекій долині… Ох, який же сором поринати отак у власну пам’ять, так за неї чіплятись, так плекати її! О пам’ять, нетлінна ця пам’ять, колихкого пшеничного моря повна, повна нив, повна шурхоту й шелесту лісових прохолод, повна гаїв юнацьких, де ранок милує око, де вечір милує серце; о трепет весни зеленої й осени мерхлої; о раювання пам’яті — оце знання про джерела і про вороття до них! Але пуга гуляє по спині переможеного, і, тріумфуючи, горлає переможник, і кам’яніє простір, де все це діється, і вогнем пече око, пече сліпота вогнем… Задля якого ж буття недосяжного ще зберігати снагу і свідомість? Задля якого майбутнього докладати іще неймовірних зусиль, щоб зберегти все у пам’яті? У яке ще майбутнє перейде вона, пам’ять? І чи є ще воно взагалі, те майбутнє?

Жорсткі дощані сходні ледь погойдувались, коли раби з паланкіном розміреною ходою спускалися ними на пристань; унизу спокійно похлюпувала чорна вода, затиснена поміж важким чорним корпусом судна й важким чорним муром причалу; важка, плинна, гладенька стихія, що дихає сама собою, дихає сміттям, усіляким непотребом, овочевим бадиллям, підгнилими динями, — всім, що бовтається там, унизу, у млявих хвилях важкого, нудотного духу смерти, у хвилях життя загнилого — того убогого, яке тільки й здатне ще існувати серед каміння, жити самою надією, що відродиться з власного тління. Такий вигляд це мало там, унизу; а тут, нагорі, бездоганно обточені, позолочені й оздоблені ручки паланкіна лежали на плечах в’ючаків у людській подобі, в’ючаків, що їли, як люди, розмовляли, як люди, спали, як люди, міркували, як люди; а на цім паланкіні, у бездоганно обточенім різьбленім кріслі, спинку й бильця якого прикрашали золотисті зірки, лежав зовсім не бездоганний хворий — чоловік, у якому вже звило кубло, на час свій чигаючи, тління. Тут в усьому було щось жахливо химерне і незвичайне, тут в усьому чаїлося зло, щось незавершене і застигле, досконаліше від самої людини, хоч саме людина зводить мости і мури, долотом і різцем оздоблює дерево, плете пуги й кує ланцюги. Від цього ніде не сховаєшся, цього не забудеш. Ти хоч як намагайся забути, а дійсність являє таке раз по раз у новій подобі, все повертає назад — нові очі, і новий галас, і нові удари пуг, і нове заціпеніння, і нове зло, й усе це вимагає для себе власного місця й нещадно тіснить і пригнічує решту, воднораз якось химерно і незвичайно із нею переплітаючись. Химерним і незвичайним, як і перев’язь усіх цих речей, став і сам час; окремі його відтинки вже не хочуть один з одним поєднуватись: ще ніколи теперішність не була так різко відмежована від минулости; глибока, непідвладна ніяким місткам безодня зробила теперішність чимось самодостатнім, невблаганно відділивши її від минулости, від цієї морської подорожі й від усього, що до неї було, відітнувши її від усього попереднього життя, хоч сам він, ледь погойдуючись у паланкіні, з певністю не сказав би, чи ця подорож уже завершилась і чи вони справді дісталися берега. Він поглядав понад морем голів, він плив понад морем голів, омитий людським припливом, щоправда, поки що краєм цього припливу, бо всі спроби рабів-носіїв подолати опір його розбурханих хвиль наразі зазнавали невдачі. Тут, де причалили всі супровідні судна, поліційні порядки були не такі суворі, як там, де зустрічали Авґуста, і коли декотрим спритним пасажирам із їхнього судна ще й пощастило протиснутись наперед і приєднатися до врочистої процесії, що утворилася потойбіч загороди і мала доправити Цезаря до самого міста, а потім і до палацу, то носіям, певна річ, туди було зась; імператорський челядник, приставлений до його невеличкого ескорту для супроводу і, сказати б, для охорони, був надто старий, надто гладкий, надто м’якотілий і, либонь, надто м’якосердий, щоб зважитись і прорватися силоміць, він був безвладний, і йому, чоловіку безвладному, тільки й лишалося, що нарікати на поліцію, яка допустила, мовляв, оце зборище злидарів і не забезпечила йому належного прикриття, тож вони разом із натовпом зрештою почали посуватися майданом то вперед, то назад, без мети, час від часу, зусібіч затиснені, навіть спиняючись, а потому їх знову гнало то в один бік, то в інший, то носило колами. Несподіваною і єдиною втіхою було те, що вслід за паланкіном ішов хлопчик, так ніби він звідкілясь довідався — от дивина! — яка важлива та скринька із манускриптом, і тепер пильнував, щоб її носії постійно трималися як можна ближче до паланкіна, а сам, із плащем, перекинутим через плече, не давав відтіснити себе ні на крок, весь час ішов поруч, іноді шанобливо й весело поглядаючи вгору на нього своїми прозористо-ясними очима. З усіх вуличок, з боку довгих вервечок будинків в обличчя пашіло виснажливим варом, він котився широкими хвилями й усе ж залишавсь нерухомим, хоч його раз у раз і розтинав своїм гуком і криками, шумом і гамом, своїм диханням непогамовний звір-натовп; подих води, подих дерев і трави, подих міста — суцільний важкий чад життя, затисненого поміж тесаних кам’яних брил, чад його просякнутої гниллю позірної життєвости; гумус буття, який переходить у тлін і неосяжними масами здіймається із перегрітих кам’яних колодязів, здіймається до холоднокам’яних зір, якими вже почало всіватися, прибираючи м’якої чорноти, ще невисоке небесне склепіння. Із недосяжних глибин проростає життя, пробиваючись крізь каміння, вмираючи вже на цьому шляху, вмираючи, гниючи, холонучи, ще не діставшись нагору, і, ще не діставшись нагору, щезаючи; але з недосяжних висот спадає кам’яна прохолода незмінности, спадає, сяючи темінню і впокорює все своїм доторком, і сама застигає на камінь далеких глибин, камінь повсюди, вгорі й унизу, так ніби це — остаточна реальність поцейбічного світу… І поміж двох цих зустрічних потоків, поміж ніччю і антиніччю, розпеченою до червоного внизу і ясно осяяною вгорі, в цій подвійній нічній стихії він плив у своїм паланкіні, немовби у барці, що пірнає у гребені хвиль стихії рослинно-тваринної, злітає на крилах незмінної прохолоди, лине вперед, до морів таких невідомих і таких загадкових, що було це немовби повернення; бо повивав їх туман — ті хвилі, що котились одна за одною, ті широкі простори, що їх поорало перо його, простори пам’яті, простори морів;