Читати книгу - "Ненаписані романи"

ніж вийти з квартири, я завжди перевіряв, чи не стежать за мною, — усміхнувся Бухарін. — Не думав, що звичка така в’їдлива… Навіть коли мене охороняли як члена Політбюро, інколи ловив себе на думці: чому охоронці не дивляться, чи на вулиці чисто… А втім, — сказав він, — до неволі звикаєш значно швидше, дивно…

… У ту пору брат мого батька, Ілля, комбриг, який вступив до Червоної Армії у вісімнадцятому році, коли йому було чотирнадцять, працював заступником легендарного начальника московської міліції Вуля. Того дня він відповідав за забезпечення й координацію діяльності відділу регулювання вуличного руху. Оскільки на парад приїхало все керівництво на чолі зі Сталіним — Молотов, бжов, Ворошилов, Калінін, Каганович, Андрєєв, Мікоян, Хрущов, Чубар, Рудзутак, Косіор, Постишев, — регулювання руху на трасі від Кремля до Тушинського аеродрому було справою вельми відповідальною, як і порядок на полі: «країна так і кишить троцькістсько-зінов’євськими диверсантами та шпигунами, вони готують теракти проти товариша Сталіна, пильність і ще раз пильність, ворог не дрімає…»

На відміну від батька, який прослухав курс у Бухаріна тоді, коли Микола Іванович очолював Інститут Червоної професури, Ідда, був самоучка, закінчив чотири класи в селі Березині, потім навчався в школі робітничої молоді, будучи вже командиром ескадроду. У нього була справжня військова кісточка, тому, помітивши батьків, «фордик».(редакційна перепустка дозволяла заїжджати на поле), підійшов, звичайно, не підозрюючи, що чоловік у косоворотці й кепочці, який прилаштувався на капоті машини, не хто інший, як Бухарін; підкинувши долоню під козирок, Ілля відрапортував:

— Товаришу член Центрального Виконавчого Комітету, обстановка на полі нормальна, ніяких пригод не було!

Бухарін здивовано глянув на батька.

— Це мій брат, — трохи зніяковіло пояснив батько.

— Ах, це і є ваш легендарний Ілля?! — Бухарін подав йому руку. — Радий познайомитись…

І саме в цю хвилину над полем аеродрому пронеслися літаки; Бухарін, піднявши бінокль, як допитлива дитина, припав до окулярів; провівши срібні машини, подивувавшись злагодженій стрункості їхнього трикутника, він раптом ковзнув біноклем по урядовій трибуні і побачив, як Сталін уважно розглядав в бінокль його, Бухаріна.

Не обертаючись до батька, Микола Іванович неголосно сказав:

— Семене, нехай ваш брат продовжує роботу на полі, а вам краще б сісти на землю… Підстеліть газету, ви добре сидите по-азербайджанськи, як справжній кунак…

… Через двадцять хвилин Ілля повернувся і, знову взявши під козирок, звернувся до Бухаріна:

— Товаришу член Центрального…

— Та ви простіше, — сумно мовив Бухарін, не відводячи очей від бінокля, — звертайтеся до мене по-людськи…

— Миколо Івановичу, товариш Сталін просить вас піднятися на урядову трибуну, мені доручив це передати вам заступник наркома внутрішніх справ товариш Берман…

Бухарін знову ковзнув окулярами по місцях під полотняним тентом, звідки дивилися парад члени Політбюро, і знову втупився у бінокль Сталіна, направлений точно на нього.

— Передайте Берману мою подяку, — відповів він. — Але мені дуже цікаво дивитися парад як журналістові, серед глядачів…

… За тиждень до того, як Бухаріна — просто з засідання пленуму ЦК — відправили в тюрму, Іллю заарештували.

Слідчий, молоденький хлопець, мобілізований в HKBG після розстрілу практично всього колишнього апарату дзержинців, уважно подивився на ті місця в петличках дядькової гімнастерки, де ще вранці були емальовані ромби, розпізнавальний знак комбрига, і дуже тихо сказав:

— Нам усе відомо про ваш злочинний зв’язок з ворогом народу Бухаріним. Ви знаєте закони, тому немає потреби пояснювати, що щиросердне зізнання про спільну ворожу діяльність з троцькістським прихвоснем полегшить вашу участь.

— Я бачив Бухаріна один раз у житті, — відповів Ілля. — На Тушинському аеродромі… Я підійшов, щоб привітати його, як належить за статутом…

— Як ви його впізнали серед десятків тисяч трудящих? За умовним знаком? Чи було заздалегідь. обговорене місце зустрічі?

— Та не було нічого обговорено!

— Хто привіз Бухаріна в Тушино?

— Не пригадую.

— Хто вам його показав?

Ілля посміхнувся:

— Ви з якого року?

— Тут ми ставимо запитання, — так само тихо і коректно відповів слідчий. — А ви відповідаєте…

— Вам двадцять два, — сказав Ілля. — Не більше. Отже, в двадцять дев’ятому вам було чотирнадцять, і ви пам’ятаєте, що портрети Бухаріна виносили на Красну площу, як і інших членів Політбюро…

— І ви не перешкоджали цьому?

— Чому?

— Прославленню одного з диверсантів і вбивць?!

— Та хіба член Політбюро може бути диверсантом і вбивцею?!

— Прошу відповісти на конкретне запитання: ви, особисто ви, не протидіяли прославленню Бухаріна?

— Послухай, ну що ти, їй-богу, крутиш хвостом? — Ілля зітхнув. — Скажи, що сталося, чого ти від мене хочеш, і на підставі цього, коли я зрозумію суть справи, розмовлятимемо по-людськи…

— Це що, заклик до змови? Так вас треба розуміти? Повторюю: з якого року ви підтримуєте конспіративний зв’язок з ворогом народу Бухаріним, форми, паролі, явки?! Поки не відповісте на ці запитання, з кабінету не вийдете.

І — почався конвейєр: один слідчий змінював другого, працювала бригада: в кінці другої доби Ілля відчув, що ладен на все, аби тільки заснути хоч на десять хвилин. І от саме тоді ввійшов Іван Коробейкін, вони разом брали участь у польському поході, в двадцятому.

Він довго сидів за столом, обхопивши голову долонями, потім підбіг до Іллі, схопив його за шию, підняв із стільця і закричав:

— Ти доки будеш знущатися з людей, вражина суча? Га?! Доки ти задом вертітимеш?!

І, наблизивши своє обличчя до обличчя Іллі, самими губами прошепотів:

— Спи, а я кричатиму.

І, обматюкавши комбрига, швиргонув його на стілець.

Ілля одразу ж заснув, немов виключився. Він не знав, чи довго спав, але прокинувся від того, що Коробейкін хльоскав його по обличчю і кричав що є сили:

— Встань! Я що кажу, вражина суча?!

Ілля, не розуміючи, що відбувається, дивився на нього здивовано.

— Чому не виконуєте вказівок слідчого? почув він чийсь голос у себе за спиною; насилу обернувшись, побачив заступника наркома Бермана. Той стояв поруч з Миколою Івановичем Єжовим — маленьким, схожим на калмика, в скромній гімнастерці і м’яких чоботях.

Похитуючись, Ілля підвівся:

— Я не сплю дві доби, товаришу заступник наркома.

— Гусь свині не товариш, — відрізав Берман. — Будете й надалі відпиратися, нарікати доведеться на себе. Скільки років сину? П’ять? Глядіть, залишиться сиротою! Пролетарська диктатура вміє прощати заблудлих, але нещадна до ворогів.

Єжов кивнув Коробейкіну:

— Продовжуйте працювати, дотримуючись коректності, — і вийшов; Берман — слідом за ним.

У ту ніч Ілля спав чотири години, це дало йому змогу витримати ще дві доби «конвейєра», поки не прийшла черга Івана; і знову той надривався від крику, а Ілля, відкинувши голову на спинку стільця, спав.

Після цього, лише на п’ятий день, Іллю відправили