Читати книгу - "Кід Родело"

досі міцну деревину, — і вилаявся.

У скриньці були старі листи, документи, акти випробувань та різноманітні юридичні папери. Засунувши туди обидві руки, він витяг дві жмені паперів і шпурнув їх на підлогу. Там не було й сліда хоча б однієї монети. Втрачаючи надію, він доскрібся аж до дна скриньки, порпаючись обома руками… Нічого.

Почулося грюкання дверей десь далеко по вулиці, потім звуки швидкого бігу.

Він підскочив, дико озираючись на всі боки, кинувся до дверей і визирнув назовні. До нього біг Ден Родело, а трохи далі за ним — Нора Пакстон.

Миттю він підніс револьвер і вистрілив, але вже в ту хвилю, коли натискав гачок, зрозумів, що поспішив і тому схибив.

Ден перескочив вулицю і сховався у густому затінку, вигукуючи Норі:

— Геть зі світла! Він уб'є вас!

Клінт висунувся з дверей, ухопив зором рух Нори і рвонув угору револьвер.

Вловивши блиск світла на стволі, Ден вистрілив. Зброя Клінта впала, а сам він зник у приміщенні. Ден швидко перебіг вулицю з револьвером напоготові.

Клінт кинувся до тіла Джейка, перевернув його і здоровою рукою схопив револьвер вбитого.

— Кинь! — став у дверях Родело. — Я не хочу вбивати тебе.

Нора, що дивилась на тіло Джейка, раптом підняла очі до Клінта.

— Це ти вбив його. Ти!

Ухопивши револьвер Джейка, вона підняла його, але раніш ніж вона встигла вистрелити, Ден вибив зброю з її руки.

— Він мені ще може знадобитися, Норо!

— Ти, — він вказав Клінтові револьвером. — Йди он на ту койку.

— Чого це?

— Ми тут трохи почекаємо. Краще влаштуйся зручніше.

— Що в мене з рукою?

Родело глянув на руку, яка кровоточила, але то було не більше ніж подряпина.

— Зав'яжи її. Не можна, щоб ти втратив багато крові.

Він вказав на вбитого.

— Тобі краще, ніж йому.

— Чому ви не застрелили його? — спитала Нора. — Він намагався вбити вас.

— Я не закон, ані суд. Та якщо він знов стрілятиме в мене, я вб'ю його.

— Що сталося з Семом Берроузом? — знов спитала Нора. — Він навіть не вийшов на вулицю.

— А хіба він мусив? Сем уже довгий час живий лише тому, що дбає тільки про свої справи.

Позбиравши револьвери, Родело запхнув один за ремінь — на запас. Він підозрював, що, поки скінчиться ця ніч, йому знадобиться уся вогнева міць, яку він може набрати.

— Я піду назад — треба скінчити із тою кавою, — сказала Нора.

Він подививсь на неї задумливо.

— Йдіть. І не поспішайте.

В кімнаті настала тиша. Ліхтар ледве освітлював приміщення. Клінт лежав на койці, притиснувши до грудей поранений зап'ясток, і роздумував. Ден Родело не мав сумнівів щодо його думок і знав, що Клінт, аби нагода, вбив би його так само, як убив свого партнера.

Клінта турбувало, що він не знає, що робити. Він прагнув золота, і воно було десь отут; але він убив єдину людину, яка могла знати, де воно. У тій купі паперів міг навіть бути ключ, але у якому з них? І що за ключ?

Родело, вичікуючи, намагався зрозуміти Клінтову точку зору. Цей чоловік хоче вбити його, але він навряд чи стане шукати випадку, поки не знайде якогось ключа до золота або самого золота. Почувши кроки, Родело визирнув.

Це була Нора, що несла кавник та кілька чашок.

— Сем сказав принести це сюди, може, вам знадобиться. — Вона поставила чашку на стіл і налила кави для Родело, потім для Клінта й для себе.

Ден не поспішав узяти чашку, даючи Клінтові та Норі взяти спочатку собі. Помітивши це, Нора сказала:

— Ви не довіряєте мені?

Він посміхнувся їй.

— Коли на кону п'ятдесят тисяч доларів, я нікому не довіряю.

Вона відпила трохи кави, і він зробив те саме.

— Ви приготували страшенно смачну каву, — зауважив, — нічого краще не знайдеш.

Він слухав ніч, готовий до тривожних звуків. Вони прийдуть, він був певен. Але ж звідки ця певність? Вони були замкнені у тюрмі Юма, коли він покинув її, але люди тікали з Юми й раніш, і як хто-небудь міг це зробити, то й Том Беджер зможе і зробить.

Його чекання, його мовчазність виглядали насмішкою над двома іншими.

Це було навмисне, бо він сподівався одразу вловити якусь реакцію з їхнього боку. Йому треба було знайти оте золото.

— Ви чекаєте на когось? — запитала Нора.

Він кивнув.

— Саме так. Я чекаю на людей, що сховали це золото.

Клінт різко повернув голову і наполовину підвівся.

— Але ж вони в тюрмі Юма! — заперечила Нора.

— Ставлю мільйон, що вони будуть тут до світанку, — сказав Родело спокійно. — У тюрмі стався якийсь гармидер десь коло того часу, коли я підходив до міста. Можу закластися, що то були вони.

Клінт сів.

— Вони вб'ють нас! — скрикнув він. — Усіх!

— Можливо… Може, й ні.

Розділ четвертий

Том Беджер натягнув поводи і звернув коня зі стежки.

— Сховайся, Джо. Хтось їде.

Харбін теж звернув і витяг револьвера.

— Я не хочу нікого бачити, а тим більше — щоб хто-небудь бачив нас!

Чужий кінь ішов доброю риссю, потім уповільнив хід і зупинився напроти них. Вершник підвівся на стременах, очевидно, прислухаючись.

— Мабуть, звернули, — сказав вершник. — Я не чую їх.

Він уголос говорив до себе, як то робить багато хто на самоті.

— Чорт! — Харбін був роздратований. — То ж Ховрашок!

Вони виїхали назустріч; Том Беджер був роздратований ще більше, ніж Харбін.

Він був певен, що їхній слід загублено біля річки, і що які будуть полювати на них десь на півдні. Але ж Ховрашок нічого не знав про те, як ховати сліди, і його могли вистежити аж досюди. Якщо так, усі їхні зусилля пішли нанівець.

— Ви, хлопці, дали й мені шанс, — сказав Ховрашок. — Коли ви рвонули, усі були страшенно збуджені й кинулись ловити вас. Отут нас троє і втекло.

Але двох інших, мабуть, підстрелили.

— Поїхали з нами, — сказав Беджер нетерпляче. — Родело буде там і забереться геть раніше, ніж ми досягнемо Голд-Сіті.

Нічну тишу не порушували ніякі звуки, крім поскрипування збруї. Том Беджер їхав попереду, спочатку повільним кроком, бо це було безпечніше на піщаній стежці, потім пустив коня легким чвалом; за ним і інші.

Ховрашок створив проблему, але обміркувати її ще буде час, якщо до того вона не вирішиться сама собою. Йому пощастило із втечею, бо був він зовсім нетямущий, але ж не буде йому щастити весь час; ті дні, що попереду, вичерпають його запаси везіння.

В'їхавши до Голд-Сіті, вони