Читати книгу - "Биті є. Макс"

вуха мобільний, шепотів роздратовано:

– Я зараз не можу говорити… Засідання…

– Вово, мать твою! Заткнися і слухай! – гаркнула пані Женя, передала телефон татові.

Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:

– Щоби завтра у Києві був!

– І коли ж ти вже подохнеш, сволото! – патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.

Макс зустрів тата у власних апартаментах на Хрещатику. «Мені б з отакого стартувати!» – роздратовано констатував Сердюк-старший, міряючи кроками синову приватну власність вартістю близько 2 мільйонів баксюків, що в неї ще добра напхано на аналогічну суму – від ексклюзивних меблів і сучасної електроніки до німецьких бронзових кранів у ретро-стилі і середземноморської майоліки у ванній кімнаті. Згадав, як, аби видряпатися наверх, вигідно одружився з дебелою донькою комуністичного ватажка Перепечая, як усе життя – й досі! – пригинався під його важким поглядом. Шкода, Макс не має змоги порівняти його початки зі своїми. Зваженішим би був… Плекав би своє… дерево. Визирнув у вікно – грудень сніжить. Треба якось вибиратися до того Брюсселя…

– А що, синку… До справ?

– То ти у справі? А я думав, у гості…

Макс стояв посередині вітальні – бездоганне доповнення стильного простору. Ніби й не було поневірянь. За три дні устиг попереставляти меблі на свій смак, викинув нафіг цяцьки, що їх турботлива пані Женя позамовляла з усіх куточків світу, – від африканських масок до китайських гігантських ваз. І тільки коли оселя стала нагадувати його власні уявлення про місце, куди хочеться повертатися, раптом усвідомив: уже три ночі не сіпається від жахливих сновидінь. Сни щезли, наче тутешні стіни не впускали їх усередину. Та й не спав до пуття – крутився, третю ніч поспіль думав тільки про одне – як зайти до Дориної кімнати… Мазо… Порожня квартира. Макс задихається на просторому ліжку, бо чує… чує, хоч до Дориної кімнати метрів сорок, як вона дихає… Коли жінка не обіймає твоє тіло, вона поселяється у твоїх мізках. А зґвалтувати не міг. Дюк…

– І в гості… І в справі, – чує голос тата.

Володимира Гнатовича дратує зарозуміла і вишукана синова пихатість. Перед ким носом крутить, щеня?! Перед власним батьком?!

– Що за справа? – Макс – сама ввічливість.

– Давай поміркуємо, чим би ти хотів зайнятися. Чув, альтернативною енергетикою захопився…

– Забудь.

– І добре. Марудна справа. Захекаєшся на ті вітряки дути, поки вони тобі прибуток дадуть.

Макс усміхається уїдливо.

– Тату, невже ти покинув державні справи і прилетів з Брюсселя тільки заради того, аби ми тут із тобою розмірковували…

– Своїх народиш – поговоримо, – не втримується Сердюк. – Ти мені душу не гризи. Давай уже – ближче до справи. Що цікавить? Виробництво, консалтинг, власний проект якийсь виплекав… Що, Максиме?

– Власним проектом… я особисто і займаюся. Ти до чого? – Макс ніяк не бажає здаватися. – За півроку поговоримо…

– Як скажеш… Думав, ти не тільки на одному зосередишся. Думав, міг би ще у чомусь публічному засвітитися… Паралельно…

– Навіщо?

– Для іміджу непогано… Благодійність, приміром… От візьми Пінчука… Хто знає, який у нього бізнес? Ні, ну ті, кому треба, знають… А широкий загал? «Пінчук-Арт-центр». Прищеплює нам усім любов до мистецтва…

– Благодійність? – Макс уперше за всю розмову дивиться на батька із зацікавленістю. – Може бути…

Сердюк-старший зітхає з полегшенням.

– Є таке…

Умощується у кріслі, гортає записник, шукає чийсь телефон, бо так і не звик вносити їх у мобільний.

– Август, Август…

До вітальні заходить Дора. Застигає на порозі.

– Добридень, леді, – глузливо кидає дівчині Володимир Гнатович. Придивляється: лице дівчини нагадує когось із минулого.

Дора – ані пари з вуст. Сердюк супиться.

– Ти цю нікчему не через профспілку хатніх робітниць підбирав?

– Брак інформації, тату! – Макс усміхається іронічно, ходить вітальнею, розмірковує менторським тоном. – Через брак інформації люди найчастіше приймають неправильні рішення. Ти ніколи не думав про це?

Не помічав обуреного погляду батька. На життєвому полі – неприродно рівному, щільно утрамбованому сотнями тисяч купюр, – рятівний рівчачок: влийся у нього живим сріблом, не розпорошить по поверхні на сотні мізеру. Максові здавалося – то Дорина робота. От тільки пояснити не міг.

– Каву будеш? Моя Дора зварила…

Сердюк зиркає на сина із прикрістю.

– Спершу справи завершимо, – бурчить. – А кава мені і в Брюсселі остогидла.

– А хіба не завершили? – ніби в мордяку харкає.

Володимир Гнатович вибухає.

– Та що з тобою в біса! – вигукує із таким обуренням, що навіть Дора біля дверей лякається. – Чи ти просто знущаєшся? Поводишся, чорт забирай, як той хворий. Ходить він, філософствує… Брак інформації його хвилює! А тобі самому інформації вже достатньо? Чи просто кинув мені, як ото кістку собаці: «Благодійність? Може бути…» А далі що? Усе татові робити? Хочеш займатися тою клятою благодійністю, то давай! Рухайся! Представлю тебе людям, з якими працюватимеш… Чи ти думаєш, у мене є час з тобою довго вошкатися? У мене літак завтра зранку! Я, можна сказати, тільки заради тебе і примчав, бо мати зателефонувала: бач, радість у нас! Синочок отямився! А ти, бачу…

– Їдьмо, – аж надто чемно відказує Макс.

– Отож-бо! Їдьмо! – на залишках гніву ще вигукує Сердюк, та серце стукає рівніше: усе гаразд, прилаштує сина. Не геть звихнувся, як дружина плакалася.

Макс усміхається у відповідь, трощить хитку татову надію.

– З нами Дора поїде, – відказує чемно.

…Сірого грудневого дня 2008 року – вдома б чаями грітися – до бізнес-центру на набережній неподалік Іллінської церкви стікалися журналісти кількох друкованих видань і телеканалів. Новий директор-розпорядник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» Максим Сердюк запросив на свою першу прес-конференцію.

Звичайний громадянин не роздивився б у тому ніякої сенсації. Організація існувала кілька років, декларувала допомогу нужденним, скандалами не вирізнялася, як і грандіозними благодійними акціями, – тліла собі на задвірках суспільного життя.

Журналісти без вагань проігнорували б запрошення, якби не два факти. Новим очільником фонду став син відомого політика Володимира Сердюка. Хлопець примудрився ніде публічно не зганьбитися, маючи уже двадцять чотири роки від народження. Одне це вже викликало недовіру і цікавість: хворий, чи як? Принадою виглядав і план заходу.

– Фуршет, прес-конференція, фуршет, – читала запрошення білява Оля, репортер-початківець солідного економічного видання. Бідкалася. – Наїмся і забуду, про що запитати мала!

– Знаєте, Олюню… Обов’язок справжнього професіонала – набратися нехристиянського терпіння задля того, аби струсити грудки невідомості з коріння події! – повчав її Олександр, лисий товстун за п’ятдесят у коштовних окулярах на носі.

Певно, був справжнім профі, бо встигав оперативно ковтати бутерброди з ікрою, запивати білим сухим і цілеспрямовано охмуряти білявку, бо вважав, що