Читати книгу - "Робінзон Крузо"

берега, а далі погнав у гори. З такої віддалі я не міг навіть розпізнати, що це була за тварина. Чорношкірі ж виявили очевидний інтерес до м'яса забитого леопарда, тож я запропонував їм цей дарунок. Жестами я показав, що леопард тепер належить їм, і вони від душі дякували мені.

Одразу ж вони почали білувати звіра. Ножів не мали, але використовували загострене дерево і швидко та вправно здерли шкуру — краще, ніж ми б це зробили ножами. Вони хотіли віддати нам трохи м'яса, та я відмовився, а натомість попросив шкуру. Вони радо погодилися, та ще й принесли додатково харчів, і хоча я не знав, що це таке, але прийняв подарунок. Потім я жестами попросив води і простягнув глечики — перевернув їх догори дригом, показуючи, що вони порожні. Тут-таки вийшли дві жінки і принесли величезну глиняну посудину, відпалену, я гадаю, на сонці. Я відіслав Ксурі на берег, щоб він перелив воду з посудини в наші глечики. Жінки були так само голі, як і чоловіки.

Тепер я мав повний комплект провізії: якісь корінці, зерно, воду, — тож попрощався з приязними аборигенами та вирушив далі. Подорож моя тривала ще одинадцять днів, і більше я не наближався до берега, допоки не побачив довгий ріг землі, який випинався у море за чотири чи п'ять льє попереду. Море було тихим, тому я помалу підплив до рогу, й одразу за ним, десь за два льє, уздрів тверду землю. Я був певен: нарешті Зелений мис! Та насправді острови були ще далеченько, і якби мене підхопив сильний вітер, я міг би проминути і перший, і другий.

Щоб поміркувати про найкращий вихід, я усамітнився в каюті й передав Ксурі стерно. Аж раптом Ксурі загукав до мене:

— Хазяїн слати корабель із вітрила!

Дурний хлопчисько був до смерті переляканий — йому здалося, що то колишній наш господар вислав корабель нам навперейми, але я миттю зметикував, що йому вже ніколи нас не наздогнати. Я вискочив із каюти й упізнав португальський корабель. Мені спершу здалося, що він прямує у Гвінею, та згодом я помітив, що він рухається зовсім іншим курсом і не збирається наближатися до берега. Будь-що-будь, я вирішив спробувати перемовитися з португальцями.

Скільки міг, я напнув вітрила, але ніяк не міг наздогнати їх настільки, щоб вони мене помітили. Коли я вже впадав у відчай, моряки, схоже, побачили мене в підзорні труби і мали подумати, що це європейський баркас, який загубив свій корабель. Вони приспустили вітрила і дали мені підплисти. Я вистрілив із рушниці, подаючи сигнал про біду. Пізніше моряки розповіли, що побачили дим, але не чули пострілу. Тоді португальці лягли в дрейф і чекали на мене години зо три, допоки я не наблизився.

Мене хотіли розпитати і португальською мовою, і іспанською, і французькою, але я не знав жодної з них, та нарешті матрос-шотландець заговорив до мене. Я розповів, що я — англієць, який утік із рабства у маврів. Рятівники одразу запросили мене на борт і перенесли мої речі.

Не можу передати словами своєї радості — я виборсався з безнадійної халепи! Капітану корабля я волів віддати все, що мав, та він не схотів прийняти від мене нічого, а натомість запропонував доправити мене до Бразилії.

— Я врятував вам життя, — пояснив він, — безкорисливо, бо колись, може, хтось урятує так само й моє: ніколи не знаєш, як доля повернеться! А крім того, ми пливемо аж у Бразилію, так далеко від вашої рідної домівки, тож якщо я зараз заберу все, що ви маєте, у Бразилії вам лишиться хіба що голодувати. Невже я вкорочуватиму віку людині, яку щойно врятував? Ні, нізащо. Seignior Inglese (сеньйоре англійцю), — додав він, — до Бразилії ви допливете безплатно, а свої речі зможете там обміняти на кошти, яких вам стане на дорогу додому.

Він не тільки був милостивим до мене, а ще й заборонив матросам кривдити мене. Мої речі він забрав собі в каюту, а мені видав розписку за них — навіть глиняні глечики потрапили до переліку.

Капітан також звернув увагу на мій баркас, — той був у прекрасному стані, — і запропонував викупити його в мене. Коли він запитав, скільки я хочу за баркас, я не зміг відповісти — нехай він сам пропонує ціну. Тоді капітан дав мені вісімдесят песо, а якщо у Бразилії хтось дасть мені більше, він доплатить різницю. Він також пропонував мені шістдесят песо за хлопця, якого вважав моїм рабом, але я не міг продати свободу Ксурі, який так допомагав мені в подорожі. Тож я пояснив ситуацію капітану, і той знайшов вихід: він забере хлопця собі, але підпише зобов'язання, що коли хлопчина навернеться у християнство, одразу зможе залишити капітана й далі жити як знає. Ксурі пристав на таку пропозицію.

До Бразилії ми допливли без пригод і за двадцять чотири дні причалили в бухті Всіх Святих. Знову я щасливо уникнув лиха, тож мав нарешті замислитися про майбутнє.

Ніколи не забуду, як чудово ставився до мене капітан: мало того, що не зажадав плати за подорож, та ще й дав мені двадцять дукатів за леопардову шкуру, сорок — за левову, наказав повернути мені все, що було на баркасі, а ще відкупив усе, що я схотів продати, наприклад, запаси міцних напоїв, дві з моїх рушниць, один із кавалків бджолиного воску (із решти воску я ліпив свічки). Словом, за всі свої пожитки я отримав близько ста двадцятьох песо, і з такими статками зійшов на берегу Бразилії.

Невдовзі мене представили в домі капітанового приятеля, людини так само порядної, власника плантації та цукроварні. Я прожив у нього деякий час і навіть навчився дечого в мистецтві вирощування цукрової тростини та цукроваріння. Цукроварам велося вельми непогано, вони швидко багатіли, тож я подумав: коли отримаю дозвіл на проживання, варто буде спробувати себе у плантаторстві. А тим часом я шукав шляхів повернути собі гроші, які лишилися в Лондоні.

Саме тому я отримав посвідку про натуралізацію, себто дозвіл на постійне мешкання, на всі гроші закупив землі і розробив план, за яким збирався організувати плантацію і збудувати собі житло, коли з Лондона прийдуть кошти.

Сусідою моїм був португалець із Лісабона, але походив він із англійської родини на прізвище Вельс. Історія його приїзду до Бразилії була дечим схожа на мою. Я називаю його сусідою, бо його плантація межувала з моєю, і ми часто спілкувалися. Я не мав багато статків, так