Читати книгу - "Коли ти поруч"

попереду них, передбачаючи всілякі пастки. Але одного разу він не розгледів уміло розставлену конкурентом по бізнесу, другом дитинства, павутину і попався.

Сергій мав своє підприємство з виробництва косметичних засобів. За кордоном, у Німеччині, він створив дві дочірні фірми, але, як завжди, хотілося ще більшого. І тоді він замахнувся далі. Треба було летіти до Італії і там вести переговори. Зазвичай на такі заходи беруть своїх дружин або, найчастіше, вродливих коханок. Скромна і непоказна, Віталіна на цю роль не підходила, і друг порадив Сергієві взяти асистентом для супроводу Аліну. Сергій погодився, коли побачив Аліну. Як жінка вона була надзвичайно граціозна, мала, як і належить, ноги від вух, володіла декількома іноземними мовами. Чоловіки, побачивши красиві груди, що нахабно визирають із блузки, сексуальні жести і чуттєві губи, забувають про все й готові укласти будь-яку угоду, аби швидше залишитися наодинці зі спокусницею. Аліна за добру платню була готова на все, і Сергій вирішив, що дістав гарну пораду від друга.

Операція вдалася, і Сергій тріумфував, повернувшись до готелю. Тоді в його номер прийшла Аліна і попрохала допомогти їй скупатися. Він на радощах випив трохи віскі, потім коньяку… Напевно, у спиртне Аліна щось підсипала, тому що він нічого далі не пам’ятав. Уранці він зрозумів, що переспав з нею… Потім, залишившись наодинці, він лаяв себе останніми словами, довго мився в душі й чистив зуби. У той момент він відчув те, що відчуває зґвалтована жінка, – приниження та огиду. Але, як виявилося, це були квіточки. Через кілька днів йому зателефонував товариш і порадив перевіритися на СНІД, пославшись на те, що нібито йому в своєму захворюванні зізналась Аліна. Тільки тоді Сергій зрозумів, що це була просто запланована помста, здав аналізи і дізнався, що тепер він – ВІЛ-інфікований. Це був повний крах його майбутнього життя.

Сергій метався, як загнаний звір, не знаючи, як про це сказати Віталіні. Йому вже неважливо було, що чекає його в майбутньому. Він злякався, що встиг інфікувати свою дружину. Сергій сходив до лікаря, накупив дорогущих ліків і потайки їх ковтав, уникаючи близькості з Віталіною і все ще таємно сподіваючись, що дружина не зазнала страшної долі. А вона терпляче й мужньо терпіла його нестриманість і нервозність. Просто дивилася своїми відданими очима з надією, наче говорила: «Нічого страшного, все буде добре». Іноді вона підходила до нього тихо, наче легка хмарка, обіймала ззаду за шию, коли він сидів у кріслі, втупившись в екран телевізора, і говорила:

– Милий, хороший, коханий. Усе погане мине. Чорні дні залишаться позаду, а я буду завжди поруч.

Від таких слів у нього горло стискалося, наче лещатами, і він заплющував очі, щоб не закапали сльози. Розуміючи, що з дружиною треба терміново поговорити, Сергій не міг цього зробити. Він просто не міг! І від цього ще більше себе ненавидів.

Тоді він вирішив улаштувати собі відпустку на два тижні і з’їздити з Віталіною в Карпати. Сергій дав собі слово, що сьогодні, в дорозі, він обов’язково в усьому зізнається. Далі так жити він не міг.

Вони проїхали годину. Чи вже дві? Він усе мовчав. «Зараз від’їдемо, і я про все розповім, – вирішив він, роблячи останній ковток кави. – У мене немає іншого виходу».

– Я давно не бачила такого туману, – сказала Віталіна. – Ми ніби літаємо у хмарах, а не їдемо по дорозі. Шкода, що не відкривається краєвид зверху.

– Приїдемо і піднімемося в гори. Там точно буде можливість подивитися зверху вниз.

– А ті люди, які живуть високо в горах, завжди мають таку можливість?

– Не знаю, – усміхнувся Сергій, – приїдемо – запитаємо.

Він узяв з її рук порожню чашку і, нахилившись, поцілував її дві рівні, чітко окреслені родимки на шиї, розташовані вертикально.

– Поїхали, моя доле.

– Вісімка – це знак долі бути поруч із тобою. Вічно.

У цей час Сергій ще раз подивився на родимки, і десь у його підсвідомості майнула думка про те, що, можливо, він цілував їх востаннє, якщо Віталіна не зможе його пробачити.

Розділ 4

Рано-вранці з-під Кременчука, від гарного, обшитого бежевим сайдингом будинку за бетонним парканом від’їхав високий, масивний, кольору металік БМВ і попрямував у бік Дніпропетровська. За кермом сидів, напівзігнувшись, високий чоловік з перекошеним від невдоволення собою обличчям. Уночі, коли вони їхали з Дніпропетровська, ще не було такого туману, як зараз.

– Якого чорта їм закортіло забирати пацана від бабці саме сьогодні? – пробурчав він, вилупивши і так вирячкуваті очі та вдивляючись у густу пелену туману.

– А що ти, Попандосе, хочеш? Вони – багаті, що хочуть, те й роблять, – відповів йому чоловік, що сидів поруч.

– Якщо вони такі всемогутні, то зробили б так, щоб туман розвіявся.

– Ха-ха-ха! – голосно засміявся його попутник з кудлатою, немов у недоглянутої болонки, головою. – Ну, ти, Попандосе, даєш!

Від його гучного сміху ззаду, в закріпленому ременями кошику немовля засовалося, потім зробило кілька прицмокувань і, переконавшись, що пустушка на своєму призначеному місці, знову притихло.

– Не кричи, Парамоне, – зробив зауваження водій. – Розбудиш – сам заспокоювати будеш.

– О, ні! Тільки не це! Я в няньки не наймався і за дітьми доглядати не вмію. Чуєш, Петре, – звернувся він до друга на імення, – а в тебе діти є?

– Боже збав! Не хочу мати таке добро і задарма. А в тебе, Пашо?

– Може, десь і є, але я про це не знаю, – засміявся Паша-Парамон, але вже набагато тихіше. – Це як-небудь потім. Куди мені поспішати?

– Чи не запізно нам буде?

– Діти – справа нехитра. Але де знайти таку, щоб була хорошою матір’ю? Ти бачив таких?

– Я – ні. Одні шалави навколо. Крім «бабок», їх нічого не цікавить.

– І чим більше, тим краще, – підтримав його Парамон.

– Так, брате, ось такий попандос виходить, – сказав водій, а Паша посміхнувся, подумавши про те, що від його друга прізвисько Попандос ніколи не відчепиться. При кожній слушній нагоді той зітхав і закінчував свої роздуми приказкою «Ось такий попандос виходить». А ось до нього, Паші, прилипло, як листок до сідниці, прізвисько Парамон. Звичайно, воно було не таке образливе, як у Петька. Прізвище його було Пономарьов, а ім’я – Павло. Як, окрім Парамон, його ще можна назвати?

– Нічогісінько на дорозі не видно, – сказав Попандос. – А господиня плеще своє: «Їдь, привези від мами малюка. Я вже так за ним скучила». Можна подумати, вона нудьгувала за ним, коли валялася під сонцем Гаїті!

– Або що буде з ним носитися на руках, – додав Парамон, – усе знову звалить