Читати книгу - "Quo vadis"

– Так хто ж вона?

– Сам не знаю – царська донька чи щось таке.

– Ти збудив мою цікавість, Вініцію.

– Але якщо ти захочеш мене вислухати, я тебе швидко вдовольню. Історія не занадто довга[62]. Ти, можливо, був знайомий із Ваннієм, царем свебів[63], – народ його прогнав, він довго жив у Римі й навіть прославився удачливою грою в кості та щасливою долею. Цезар Друз[64] повернув йому трон. По суті, Ванній був чоловіком твердим, спершу він правив непогано й воював успішно, та потім почав занадто завзято грабувати не лише сусідів, а й своїх свебів. Тоді Вангіон і Сидон, два його племінники, сини його сестри та Вібілія, царя гермундурів[65], вирішили змусити його знову вирушити до Рима… шукати щастя в грі.

– А, пам'ятаю, це було за Клавдія, зовсім недавно.

– Саме так. Почалася війна. Ванній закликав на поміч язигів[66], а його люб'язні племіннички – лігійців, які, прочувши про багатства Ваннія та сподіваючись на ласу здобич, прибули з такими полчищами, що сам імператор Клавдій стривожився. Втручатись у війну варварів Клавдій не хотів, одначе написав Ателію Гістру, що командував придунайським легіоном, аби той уважно стежив за перебігом війни й не дозволив порушити наш спокій. Гістр зажадав од лігійців обіцянки не переходити кордон, на що ті не лише погодились, але ще й дали заручників, серед яких були дружина та донька їхнього вождя. Ти ж бо знаєш, варвари вирушають на війну з дружинами й дітьми. Так що моя Лігія – донька того вождя.

– Звідкіля ти все це знаєш?

– Мені розповів сам Авл Плавтій. Лігійці тоді справді кордон майже не порушували, але ж варвари налітають, як буря, і, як буря, зникають. Так зникли й лігійці з турячими рогами на головах. Свебів і язигів Ваннія вони розбили, та цар їхній загинув, і вони пішли зі здобиччю, а заручники лишилися під владою Гістра. Мати невдовзі померла, доньку Гістр, не знаючи, що з нею робити, відіслав правителю всієї Германії Помпонію. Завершивши війну з хаттами[67], Помпоній повернувся до Рима, де Клавдій, як тобі відомо, дозволив йому тріумфальні почесті. Дівчина йшла за колісницею переможця, та коли урочистості добігли кінця, Помпоній теж не знав, що з нею робити, – адже заручницю не можна було вважати полонянкою, – і врешті-решт оддав її своїй сестрі, Помпонії Грецині, дружині Плавтія. В цьому домі, де все, від господарів до птиці в курятнику, сповнене чесноти, дівчина виросла, на жаль, такою ж доброчесною, як і сама Грецина, і стала такою красунею, що навіть Поппея поряд із нею мала б вигляд осінньої фіги поряд із яблуком Гесперид.[68]

– Ну, й далі що?

– Повторюю тобі, з тієї миті, коли я побачив її біля фонтана, побачив, як сонячні промені пронизують наскрізь її тіло, я без тями закохався.

– Виходить, вона прозора, як медуза чи як маленька сардинка?

– Не жартуй, Петронію, а якщо тебе ввело в оману те, що я так вільно говорю про своє захоплення, знай, що під ошатним вбранням нерідко приховані глибокі рани. Ще мушу тобі сказати, що по дорозі з Азії провів я одну ніч у храмі Мопса, сподіваючись отримати оракул. І ось уві сні мені явився сам Мопс[69] і прорік, що в моєму житті станеться велика переміна через кохання.

– Чув я: Пліній не раз говорив[70], що не вірить у богів, але вірить у сни, – і, можливо, його правда. Незважаючи на всі мої жарти, я й сам іноді думаю, що існує лише одне вічне, всемогутнє божество, яке творить, – Венера Родителька. Вона поєднує душі, поєднує тіла та предмети. Ерос вивів світ із хаосу. Чи добре він учинив, це інше питання, та коли вже так сталося, ми мусимо визнати його могутність, хоча можемо й не благословляти його.

– Ах, Петронію, куди легше почути філософське міркування, ніж добру пораду.

– Та скажи, чого ти власне хочеш?

– Хочу здобути Лігію. Хочу, щоб оці мої руки, які зараз обіймають лише повітря, могли обійняти її та пригорнути до грудей. Хочу дихати її диханням. Якби вона була рабинею, я б дав за неї Авлу сотню дівчат, у яких ноги вибілені вапном на знак того, що їх уперше виставлено на продаж. Хочу мати її в себе вдома доти, доки голова моя не побіліє, як вершина Соракту[71] взимку.

– Вона не рабиня, та все ж належить до фамілії Плавтія, а позаяк вона покинуте дитя, її можна вважати вихованкою. Якби Плавтій захотів, він міг би тобі її віддати.

– Ти, певно, не знаєш Помпонії Грецини. А втім, обоє вони привернулися до неї, мов до рідної доньки.

– Помпонію я знаю. Похмура, мов кипарис. Якби вона не була дружиною Авла, її можна було б наймати в плакальниці. Від дня смерті Юлії вона не знімає темної стули[72], й узагалі вигляд у неї такий, буцім вона вже за життя блукає луками, де ростуть асфоделі[73]. До того ж вона – одношлюбна дружина, а значить, серед наших жінок, які розлучалися по чотири-п'ять разів, істинний фенікс. А ти чув, нібито у Верхньому Єгипті нещодавно вилупився з яйця фенікс, що з ним трапляється не частіше ніж один раз на п'ятсот років?

– Ох, Петронію, Петронію, про фенікса ми поговоримо коли-небудь іншим разом.

– Що ж тобі сказати, любий мій Марку! Я знаю Авла Плавтія, він, хоча й засуджує мій спосіб життя, все-таки почуває до мене прихильність, а можливо, навіть поважає мене більше, ніж інших, знаючи, що я ніколи не був донощиком, як, приміром, Доміцій Афр[74], Тигеллін і вся зграя дружків Агенобарба. Я не вдаю з себе стоїка, проте з осудом не раз ставився до таких вчинків Нерона, на які Сенека та Бурр дивилися крізь пальці. Якщо ти вважаєш, що я можу чого-небудь домогтися для тебе в Авла, – я до твоїх послуг.

– Авжеж, вважаю, що можеш. Ти маєш на нього вплив, до того ж твій розум невичерпно винахідливий. Якби ти все це добряче обміркував і поговорив із Плавтієм…

– У тебе перебільшене уявлення про мій вплив і винахідливість, але, коли справа тільки в цьому, я поговорю з Плавтієм, одразу як вони приїдуть до міста.

– Вони повернулися два дні тому.

– У такому разі їдьмо до триклінію, там на нас очікує сніданок, а потім, підкріпившись, накажемо віднести нас до Плавтія.

– Я завжди тебе любив, – із