Читати книгу - "Купальниця"

class="p">ський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її об-

личчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на од-

ного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні

щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному еска-

латорі.

Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не

вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зроби-

лося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не

звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не

зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежнос-

ті», але запитала — і їй показали. Усе вийшло, як у примовці

«язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, 26

запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонувати-

ме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.

На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву

своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотно-

му напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.

«Наліво і ще раз наліво», — підказала сама собі, виходячи

з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морк-

вою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На

вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом

машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало

інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верб-

людів, що тримають земну кулю — такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю

розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищу-

вались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією —

пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового цен-

тру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» — похвалила себе Каро-

ліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рів-

ні. Тепер — маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, пе-

рейти на той бік — і кілька десятків метрів у глиб нового

мікрорайону, майже до Оболонської набережної.

Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось

щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей по-

клик — і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зе-

леною скобою, з високими будинками та опецькуватими особ-

няками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві — на

значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавив-

ся разом з вітром білосніжною яхтою.

Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами трипо-

верхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми —

теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо пі-

дійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз

27

дух — срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів

посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на

високих підставках. Цей краєвид — продовження домівки

кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпо-

кій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають

три фарби — срібло, золото, лазур.

…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто та-

ка? до кого?

— До Роберта Кері, — спокійно повідомила Кароліна і по-

думки поставила собі максимальний бал — за впевненість

у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміх-

нулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).

— Дванадцятий поверх? — уточнила консьєржка, повнува-

та жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.

І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її

голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Ка-

роліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт

впустив її досередини — блискучо-дзеркальний, немов косміч-

ний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не від-

реагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером

поверху, натискаємо на 12 — і чому стоїмо? Вона вже хотіла по-

кликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши

ситуації визріти — і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.

Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетво-

рившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду еле-

гантну жінку. Легкий трикотажний комплект — футболка та

шорти — кольору вологого піску м’яко підкреслював правиль-

ні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефек-

тні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байду-

же взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.

Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасу-

вали до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася

мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці

28

з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко

отямилась — і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала

Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Мари-

на не покликала:

— Дівчата, снідати!

За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього кос-

тюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмис-

но носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати

себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати — раз, і було б бажання — два. І од-

не прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти піс-

лязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодила-

ся б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати… Кароліна

щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.

Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить — від-

кусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, за-

лишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно ку-

сає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла — не треба буде раз у раз тяг-

нутись по серветку й витирати куточки губ.

Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до ньо-

го разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у та-

рілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга

ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась

ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: до-

чекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне

речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подруж-

ки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це — Німеччина…»

«Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисич-

ка — фокс…» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це

моє. Вона мені