Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

тому свідок - “слово, чому ти не тверде, як криця… чом ти не гострий безжалісний меч…” Ну, і так далі. Зрозуміло, що наш гід не читав Лесі Українки, але пояснив нам цікавий момент. Виявляється, військо хрестоносців поділялося на мови! Була французька мова, іспанська, бургундська і так далі. І компактні ділянки оборони доручали мовним формуванням - аби солдати розуміли один одного і своїх командирів заразом. Ну а самі командири між собою вже якось домовлялися - хтось володів кількома мовами, а хтось - мовою міжнаціонального спілкування, тобто латиною. Так і боронилися від турків і вистояли б, якби один ображений партнерами лицар не відкрив невірним таємний хід.

Ну, такі лицарі не рідкість і в Україні. Але Родоська фортеця примусила нас замислитися над роллю мови у війську. Чи були іще в історії багатонаціональні війська? Скільки хочете. Наприклад, у Австро-Угорщині. Там теж існували національні підрозділи. Це докладно висміюється у “Швейку”, особливо мовні колізії. Бо коли солдати одного війська не розуміють один одного… До речі, Австро-Угорське військо так нічого путнього і не навоювало. А у французькому Іноземному легіоні й досі воюють цілі збірні. Щоправда, там усіх солдатів примушують вивчити французьку на мінімальному рівні. І у британському війську досі є національні загони - наприклад, ґурки. Кожен ґурка знає сотню команд англійською - цього йому вистачає, аби порозумітися в бою та на плацу. І у Радянському Союзі в “учебках” вбивали в узбеків російські команди - а де дітися.

Отже, якщо наша країна У має військо, логічно було б, аби усі солдати знали хоч би сотню команд однією мовою. А ще краще - розуміли б її без перекладу та могли сяк-так спілкуватися. Бо неможливо при кожному генералі тримати тринадцять перекладачів. Чи уявіть собі, що в штаб армії доповідають: дивізія не виконала бойове завдання, бо не зрозуміла жодного слова з наказу. Це вже не військо навіть порівняно з нашим, українським.

Висновок напрошується сам собою - у тій частині державного апарату, яка називається військом, обов’язково потрібна одна спільна мова.

Тепер візьмемо військо внутрішнє, те, що захищає державу від власного народу. Поліцію, міліцію - назвіть, як хочете. Тут бачимо пряму аналогію - погони вимагають спільної мови. Від міністра до дільничного має бути прямий зв’язок, без перекладача. А отже - спільна мова.

Хто там далі? Закон. Судді, адвокати, прокурори та інші корумповані елементи. Якою з чотирнадцяти мов писати закони? Усіма? Неможливо і от чому. Закон - дуже тонка штука. Там усе залежить від формулювання. Іноді навіть двокрапка не на тому місці може врятувати чи погубити підсудного. Це не про старий анекдот, а про сьогодення - Верховна Рада України, наприклад, приймає поправки до законів, які додають тільки одну кому. Хто не вірить - може перевірити. А у різних мовах різний правопис, та ще й різний омонімічний ряд. І коли суддя читатиме закон однією мовою, адвокат - іншою, а прокурор - третьою, що будемо робити? Якийсь з текстів повинен мати перевагу. І значить, у нас знову виникає необхідність спільної мови для законів. Читати можна будь-якою мовою, але приймати рішення - на основі тільки одного варіанту. Інакше кінців не знайдемо і ніякої держави в нас не буде.

Але державний апарат складається не тільки з війська та поліції. Є ще міністерства, відомства, наприклад, Міністерство охорони здоров’я. Медики хитрі - у них вже є спільна мова, та сама, що у хрестоносців, латина. Але наказ міністра латиною не напишеш. І чотирнадцятьма мовами теж. А крім наказів, існують ще інструкції для ліків. Якою мовою писати, аби кожен лікар зрозумів? Ну, а розпорядження для санітарної служби на випадок епідемії? До появи пташиного грипу така риторика здалася б абстрактною. То що ж - чотирнадцять санітарних, пожежних та інших інструкцій? Забагато? А скільки? Три? Дві? П’ять? Отже, і медикам потрібна одна спільна мова, щоб гарантовано розуміти одне одного. І пожежникам. І енергетикам. І податківцям.

А ще було б непогано, щоб мова ця була одна на всі органи державного управляння і тою ж таки мовою висловлювалися під час виконання своїх службових обов’язків Президент, Прем’єр-міністр, міністри незалежно від етнічного походження та політичних уподобань.

І таку спільну для всіх апаратників мову - мову, за допомогою якої держава здійснює управління, тепер ми з вами можемо сміливо назвати МОВОЮ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Чи потрібна державі мова державного управління? Чи є вона у країнах, які ігнорують питання державної мови, наприклад, у Сполучених Штатах Америки? Безперечно, є - не на законодавчому рівні, але, як то кажуть, за фактом. Бо без неї держава не може існувати.

Бачимо посмішку на вустах наших читачів - еге, братове, ясно, до чого ви хилите!

Дозвольте одразу заперечити. Ми ні до чого не хилимо. Держава живе за своїми об’єктивними законами. І це не ті закони, що їх приймають неписьменні депутати, а справжні природні закони, і якщо закони депутатські будуть суперечити природним, держава просто не виживе. Зникне. А її територію опанує інша держава - нова чи сусідня. Таке в історії траплялося неодноразово, коли правителі не встигали зрозуміти об’єктивних суспільних законів.

Отже, ми ні до чого не хилимо. А тільки намагаємося визначити, що таке державна мова і нащо вона потрібна державі. Саме державі, а не нам з вами. Крім того нагадуємо, що наш аналіз позбавлений традиційного тягаря етнічних проблем, оскільки йдеться не про російську і не про українську, не про угорську і не про румунську, а тільки про мови А, Б, В, Г… І навіть не про Україну, а про таку собі Умовну країну, скорочено - країну У.

Отже, ми дійшли першого висновку - держава нашої країни У потребує одної на всіх МОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. Яка це буде мова - А, Б, Г чи Л - ми не говоримо і говорити не будемо, навіть не сподівайтеся.

Тепер залишимо на певний час державний апарат і звернемося до простих громадян. Чи може держава диктувати їм, якою мовою між собою говорити? Ні, не може. Це зайве насильство над людьми. Тут тільки натисни трохи - і матимеш повалення конституційного ладу. Однак із іншого боку держава не може дозволити чотирнадцятьом різним етносам жити кожен по своїй хаті без спільної комунікації. По-перше, це потенційно небезпечно, а по-друге, просто невигідно. Бо об’єднання сил громадян держави в усіх питаннях - від економічних до культурних - веде до розвитку і могутності. А розділення - навпаки, викликає