Читати книгу - "Якби"

ну, скажімо, запитати перше-ліпше, що спаде на думку. Надто вже хочеться зазирнути: як тепер там? Невже побачу той самий коридор, що веде до кухні? Мені він здавався таким довгим!

Я рішуче увійшла до під’їзду.

Після яскравого сонця очі кілька секунд звикали до темряви. Я почала підійматися на третій поверх, дивуючись тому, що тут нічого не змінилося. Сумно…

Сумно, що через стільки років люди живуть так само. І діти так само пишуть на стінах білою крейдою. А на стелі так само чорніють плями від кинутих догори запалених сірників. Була така розвага: запалювати і з усієї сили кидати сірники в стелю — вони там якимось дивом утримувались і висіли, мов зігнуті чорні голки. Вигравав той, у кого сірників на стелі зависало більше…

Рами на вікнах такі ж криві і потріскані. Цікаво, про що пишуть на стінах сьогоднішні дітлахи? Я поглянула на довгий кривий напис з багатьма помилками: «Ніка з’їла черевика». Трохи далі: «Сам ти з’їв і чаєм не запив». Теж з купою помилок і намальованою кумедною пикою.

Хотілося голосно розсміятися: це ж треба! Тут знову живе якась Ніка! Можливо — Ніна? Або моя тезка — Вероніка? І так само дражнять тою ж незграбною прозивалкою.

Більше того, ця Ніка відповідає як «по писаному», тобто так само, як колись писала я, тільки тридцять років тому! Адже не міг цей нетривкий крейдяний напис зберігатися стільки років. Навіть коли б цю стіну ніколи не мили і не фарбували! А про «черевика» писав, здається, Ярик…

Я не знала, розчулюватись чи сердитись на цей безпробудний застій. Чи пожаліти тих, хто досі живе в цих безнадійних «хрущобах». Не сумніваюсь, що мені відчинить якийсь старий п’яниця чи, ще гірше, — купа п’яниць або родина вампірів, які затягнуть мене до свого лігва, щоб наробити собі на вечерю смачненьких пельменів.

Я стояла перед дверима з номером 8. І вже напевно сердилась: за тридцять років навіть оббивку не змінили! Мабуть, вона вже вся прогнила зсередини. Дерматинова оббивка жахливого малинового кольору, за яку, пригадується, батьки віддали шалені гроші — рублів десять чи навіть дванадцять!

Але, якщо я вже вирішила сюди піднятися, треба дзвонити. У мене в руці все ще був затиснутий мобільний телефон — встигну набрати «02» в разі чого.

Я простягла руку і натисла на ґудзик дзвінка. Він неприємно різонув вухо: і дзвінок не змінили! Ну народ!

…За дверима пролунало дріботіння босих дитячих ніг. Чиїсь руки прогорнули ключ з того боку. Легке рипіння — двері прочинилися. З них висунулась хитрюща дитяча мордочка. Саме «мордочка», яка буває в дітей і звіряток. Кілька секунд на мене дивилися круглі сині очі.

Я бачила тільки їх, а ще — такий самий круглий рот, відкритий від здивування. Дитина просто поїдала мене поглядом і поволі розчахувала двері на повну. Додалося трохи світла, і я зрозуміла, що це дівчинка.

Довгі розпатлані коси, мов дві товсті зміючки, лежали у неї перекинутими наперед і сягали середини тулуба. Гарні коси. На малій була коротка сорочка — певно, вона щойно прокинулась. З-під сорочки, мов два сірники, стирчали перемазані зеленкою ноги.

Поки дівчинка, розкривши рота і вирячивши очі, оглядала мене з ніг до голови, я зазирнула за її спину. Коридор був довгим, але не таким, як здавалося в дитинстві, - я могла б пройти його за чотири кроки, а тоді долала за десять…

В кінці коридору, за скляними матовими дверима, світилася кухня. Шпалери… Хм…

Старезні, з грубого цупкого паперу. Ті самі. Стара бабусина шафа, яку ми лишили тут тридцять років тому. Клітка з папугою…

Гадаю, що мої очі і рот так само округлились. Неприємно ворухнулося в грудях серце. Неприємно і лоскотно.

Ця дівчинка…

Коси, мов живі, ворушаться від глибокого дихання.

Очі… Чистий синій колір — рідко зустрічається. Напівтемрява і світло в кінці коридору.

Легкий брязкіт посуду за матовим склом кухні, свист чайника…

Карбування на стіні — профіль Нефертіті.

Запах…

Щось знайоме. Від папуги? З кухні, де шкварчить пательня? Олія? Підгоріле молоко?

Я почала задихатися.

— Вірочко, кому ти відчиняєш? — почувся жіночий голос.

Дівчинка здригнулася і ожила:

— Тут тьотя в комбінації! — крикнула до кухні.

Ось що її так здивувало: мій шифоновий топ на тонких бретельках!

— Не вигадуй! — відповів їй жіночий голос з кухні.

Чоловічий голос пролунав з того боку, де, як я пам’ятала, була ванна кімната. Дійсно, з бокових дверей виглянув чоловік в довгих синіх трусах. Зиркнув на мене, зніяковів: «Ох, пробачте!» — і сховався у ванній.

— Ви до нас? — радісно запитала дівчинка, взявшись за коси обома руками, як за мотузки гойдалки.

Я хапала повітря ротом, мов риба.

Телефон висковзнув з рук. Хотіла щось вимовити, але відчула, що рівень мого затинання перейшов до найпершої стадії. Дівчинка затулила косами рота, її очі випромінювали сміх.

Я замахала руками, задкуючи, мов рак. Ледь не впала зі сходів. Потім розвернулася і помчала вниз, спираючись на стіну і розмазуючи по ній напис «Ніка з’їла…».

На першому поверсі зіштовхнулася з тіткою в синьому вилинялому халаті, що несла повний тазик білизни.

Механічно кивнула їй.

В голові майнула фраза: «Добридень, тітонько Ніно!» — від чого моє серце стрепенулося і покотило хвилю нового нападу болю до клятого шлунка. Яка ще «тітонька Ніна»? З першого поверху? Досі жива? Їй що — сто років?!

Я бігла подвір’ям, мов підстрелений заєць. Завернула за ріг. Добігла до дерева. Лави під ним не було.

Господи, я ж хвора! Мене везуть у «швидкій», і я марю.

Ну, нічого, нічого, заспокоювала я себе, колись здоров’ям треба зайнятися всерйоз. Давно обіцяла Миросю. Певно, його вже викликали з роботи і він сидить поруч із моїм тілом в машині, тримаючи його, це бездиханне тіло, за руку. Але чому такі тверді ноші? Тверді і вертикальні?

Я оговталась. Побачила, що стою під тим же деревом і спираюсь на стовбур.

І нікуди мене не везуть.

І ніхто не тримає мене за руку.

І я все ще знаходжусь в спальному районі: стою під деревом, важко хапаю ротом повітря, а переді мною — той самий урбаністичний марсіанський пейзаж: будівлі, залиті гарячим жовтком сонця. Викликати таксі неможливо, де мій телефон — невідомо. Мабуть, згубила, коли бігла сходами. Повертатися до під’їзду з сірниками і дивними написами — страшно. Навряд чи наважусь…

Я відштовхнулася від стовбура, надавши собі «інерційного руху», і, хилитаючись, побрела до зупинки, проголосувала на авто.

В таксі марила наяву. Добре, що дорога