Читати книгу - "Сіддхартха"

повчань, прикладів, повторень; світло й тихо здіймавсь його голос над головами слухачів — мов сяйво, мов зоряне небо.

Коли Будда скінчив свою мову, тим часом настала вже ніч, до нього почали підходити прочани, благали, щоб він прийняв їх до свого товариства, приставали до його вчення. І Гаутама приймав їх, і всім він казав:

— Щиро ви слухали вчення, щиро його промовляв я. Беріть же його як своє і святіться, щоб стражданням покласти край.

Тут виступив наперед і Говінда, юнак нерішучий, сором’язливий.

— Я теж хочу пристати, до Величного та його вчення,— сказав він і попросив, щоб Будда прийняв його до своїх учнів, і Будда його прийняв.

Відразу по цьому Будда пішов спочивати, а Говінда звернувся до Сіддхартхи з такими палкими словами:

— О Сіддхартхо, не подобає мені робити тобі закиди. Обидва ми чули Величного, обидва слухали його вчення. Говінда послухав учення і приєднався до нього. А ти, шановний, чи не хочеш і ти ступити на шлях спасіння? Невже зволікатимеш, невже й далі чекатимеш?

Сіддхартха, почувши такі слова Говіндині, мовби зі сну прокинувсь. Довго дивився він товаришеві в обличчя. Потім тихо, без ніякого посміху промовив:

— Говіндо, друже мій, ось ти й ступив свій крок, ось ти й обрав свій шлях. Завжди, о Говіндо, був ти мені товаришем, завжди йшов ти на крок позад мене. Часто я думав: «Невже ж Говінда не ступить колись бодай один крок сам, без мене, за велінням власного серця? » Ось і ти став нарешті справжнім чоловіком і сам обираєш свій шлях. Пройди ж його, друже мій, до кінця! Знайди спасіння!

Говінда, ще не зовсім збагнувши, що говорить йому Сіддхартха, знов нетерпляче вигукнув:

— Скажи ж бо, я прошу тебе, любий мій! Скажи, адже не може бути, щоб до величного Будди не приєднався і ти, мій учений товариш? !

Поклав Сіддхартха руку на плече Говінді й промовив:

— 0 Говіндо, ти пустив повз вухо моє благословення. Повторю його ще раз: пройди ж цей свій шлях до кінця! Знайди спасіння!

Аж тепер усвідомив Говінда, що товариш покинув його. І заплакав Говінда.

— О Сіддхартхо! ..— вигукнув він у розпачі.

І Сіддхартха сказав йому лагідно:

— Не забувай, Говіндо, що тепер ти належиш до Буддиних саман! Ти зрікся і рідного дому, і батька-матері, і походження та майна, зрікся власної волі, зрікся дружби. Цього вимагає вчення, цього хоче Величний. Цього забажав ти сам. Завтра я, о Говіндо, тебе покину!

Довго ще друзі блукали в ліску, довго лежали поруч і не могли заснути. Знов і знов благав Говінда товариша, щоб той сказав, чому не хоче пристати до Гаутаминого вчення і яку ж ваду в цьому вченні вбачає. Та Сіддхартха од відповіді щораз ухилявся й казав:

— Угамуйся, Говіндо! Вчення у Будди прекрасне, чого б то я мав шукати в ньому вади!

Другого дня рано-вранці один із Буддиних послідовників, один з його старших ченців, рушив гаєм, скликаючи до себе всіх новеньких, які напередодні пристали до вчення, щоб роздати їм жовте одіння й навчити перших приписів та обов’язків їхнього стану. І тут Говінда раптом вихопився з гурту, ще раз обійняв товариша юності, а тоді вже приєднався до процесії новонавернених.

А Сіддхартха рушив замислено через гай.

Зненацька дорогою йому трапився Гаутама, і коли юнак з глибокою шанобою привітав його і відчув на собі зичливий, спокійний погляд Величного, то зібрався з духом і попросив у Будди дозволу з ним побалакати. Мовчки кивнув головою Достойний на знак згоди.

І промовив Сіддхартха:

— Вчора, о Величний, мені випало щастя почути прекрасне твоє учення. Послухати його ми прийшли сюди з товаришем здалеку. І ось мій товариш зостався з твоїми учнями — він приєднався до тебе. А я вирушаю шляхом прочанина далі.

— Воля твоя,— стримано відповів Достойний.

— Надто сміливі мої слова,— провадив Сіддхартха,— але я не хочу йти від Величного, не висловивши йому відверто своїх думок. Чи зласкавишся ти, о Достойний, послухати мене ще трохи?

Будда мовчки кивнув головою.

Тоді Сіддхартха сказав:

— У твоїм ученні, о Найдостойніший, мене здивувало насамперед одне. У вченні усе цілком зрозуміло і переконливо. Світ ти змальовуєш як досконалий ланцюг, що ніколи й ніде не вривається,— вічний ланцюг, поєднаний причинами й наслідкам. Ніколи ще світ не мав такого зрозумілого вигляду, ніхто не зображував його так незаперечно. Воістину натхненніше має забитися серце у грудях кожного брахмана, коли він, твоїм ученням збагачений, подивиться на світ як на досконалий причинний зв’язок, безперервний, ясний, мов кришталь, не залежний від випадковості, не залежний від волі богів. Добрий він чи лихий і що являє собою в ньому життя — страждання чи радість,— це вже інша розмова; може, це й не суттєво. Але те, що світ становить внутрішню єдність, що між усім сущим існує причинний зв’язок, що все велике й мале охоплюється тим самим потоком, підвладне тому самому законові першопричин, що все народжується і вмирає,— це виразно випливає, о Довершений, з твого величного вчення. Одначе ця єдність і послідовність усіх ,речей, за твоїм таки вченням, в одному місці все ж уривається, і крізь невеличку прогалину в цей цілісний світ проникає щось чуже і нове — таке, чого досі не було і чого не можна пояснити й довести. Це — твоє вчення про подолання світу, про спасіння. Але ця невеличка прогалина, цей невеличкий розрив знов ламає і перекреслює світовий закон.

Гаутама, Довершений, вислухав Сіддхартху спокійно, незворушно. А тоді добродушним своїм, ввічливим і чистим голосом промовив:

— Ти, о брахманський сину, послухав учення і добре вчинив, що так глибоко над ним замислився. Ти знайшов у ньому прогалину, знайшов ваду. Міркуй про це й-далі. Аде дозволь тебе, о допитливий, застерегти від плутанини суджень та суперечок про слова. Судження нічого не важать, вони можуть бути гарні й погані, розумні й безглузді, кожному вільно до них приставати чи їх відкидати. Але вчення, яке ти почув від мене,— не судження мої, і мета його — не пояснити допитливим світ. Мета в нього інша: звільнити людей від страждань. Ось чого вчить Гаутама — цього і нічого іншого.

— О Величний, не гнівайсь на мене,— промовив Сіддхартха.— Я так заговорив до тебе не для того, щоб завести суперечку про слова. Твоя правда, судження важать небагато. Одначе дозволь мені