Читати книгу - "Друзі за листуванням"

Тоню! - радісно кричав Толя.

- Чаю? - перепила Дарина.

А діти вже ледве стримували неймовірне бажання опинитись назовні. Скоро літак почав опускатися, відкриваючи величний вид на Нью-Йорк. Місто виблискувало, світилось, мерехтіло різноманітними кольорами. На яскраво освітлених широких проспектах можливо було навіть розгледіти машини: одні швидко рухалися, а інші довгою змією стояли в заторах.

- Ов-ва-а! - вигукував Толя.

Дарина намагалася триматися серйозно, але й сама раділа, що вони таки щасливо подолали таку значну відстань і вже скоро матимуть нагоду відпочити.

РОЗДІЛ 7.Ласкаво просимо!

Забравши багаж, група дітей на чолі з Дариною попрямували до виходу, де на них уже чекали представники молодіжної спілки. Двоє молодих чоловіків у синіх футболках з вишитими великими зображеннями земної кулі стояли, тримаючи плакат. “Ласкаво просимо!” - було написало на ньому кількома мовами: англійською, іспанською, російською, китайською... і українською.

- Дарино! - гукнув один із них, вимахуючи плакатом. - Сюди!

- Ох! - радісно заусміхалася та й поспішила назустріч.

Ксеня, Ліза, Толя, Тоня та Іван познайомилися з Майком та Лукашем, їхніми новими провідниками. Як виявилося, перший був з Великої Британії, а другий - із Польщі. Хлопці приязно потисли їм руки на знак дружби й пірнули в людське море, ведучи дітей до жаданого виходу.

Неймовірний натовп навколо вражав: люди різних рас та національностей метушилися, штовхалися валізами та вискакували аж до дороги, закликаючи таксистів. Одні вже сідали до авта, а менш спритні незадоволено галасували й лаяли щасливчиків.

Задушливе повітря вдаряло в ніздрі так, що, здавалося, не вистачить подиху. Було спекотно й волого.

- Тут так завжди? - буркнув Толя, втираючи чоло.

- Ну, майже! - відповів Лукаш. - Але сьогодні ще й грозу обіцяли!

Усі нарешті розмістились у невеликому автобусі, Майк завів двигун, тихо увімкнув музику, повернувся до дітей і сказав:

- Перед вами надвечірній Нью-Йорк - найкраще видовище! Упевнений, у вас таки перехопить подих!

- Що - що він сказав? - перепитала Ліза у Ксені. - Ти зрозуміла? Не сказав, а ніби випалив слова, як ракета. Вони що, усі так тут розмовляють?

- Ні, от побачиш, - зауважила Дарина.

Вони мчали так швидко, що вогні зливалися в одне велике сяйво. Що далі їхали, то кращі краєвиди відкривалися: мости, мости... Ось розлилася на півміста ріка Гудзон. Далі з’явилися багатоповерхові будинки, що, мов титани, підпирали край неба, а декотрі хмарочоси дійсно сягали хмар. Вікна будинків миготіли різноманітними вогнями: неначе ялинкові гірлянди - саме такими видавалися вони здалеку. Обабіч дороги миготіли реклами, плакати, оголошення - але таких розмірів, що Ксеня навіть не мала з чим їх зрівняти, хіба що з тими ж хмарочосами.

- А де ми житимемо? - позіхаючи, поцікавився Толя.

- Наш готель розташований у самому Ман-геттені - центральному районі Нью-Йорка.

- Ти про таке, мабуть, і не мріяв?! - відвів захоплений погляд від вікна Іван.

- Мені б уже в ліжко... - ще ширше позіхнув Толя. - А ще б з’їсти чогось смачненького!

“Місто “Велике яблуко”, ось воно, переді мною, - думала Ксеня, - і справді, як те яблуко, повне дрібних зерен! Відкушуй по шматочку й смакуй помаленьку, щоб насолодитися...”

- А чому Нью-Йорк називають “Великим яблуком”? - не втрималася й запитала у старших.

- Гарне запитання! - відреагував Лукаш.

Усі глянули на чоловіка.

- Так чому ж? - додала Ліза, підтримуючи Ксеню.

- Кажуть, є кілька версій, - розпочав той, -колись “великим яблуком” назвав місто один із журналістів спортивної газети, а ще, опісля, музиканти, що грають джаз...

- Джаз! - повторив услід Майк. - Джаз - то хороша музика!

- Еге ж, - продовжив Лукаш, - у музикантів було прислів’я: “На дереві успіху багато яблук, але коли тобі вдалося полонити Нью-Йорк, то вважай, що вдалося зірвати найбільше з них”. А ще доволі довго була популярною пісня під назвою “Велике яблуко”. А надалі так почали називати один із найкращих районів Бродвею...

- Ну й туристичні агенції попрацювали, розкручуючи назву! - додала Дарина.

- Так і пішло, поїхало... - гучно засміявся Лукаш.

- А я думав, що тут яблук багато! - обізвався Толя.

- Мовчи! Не сміши людей! - штурхонула брата Тоня.

Зупинившись на світлофорі, Майк вимкнув музику.

- Зверніть увагу, - він вказав рукою на краєвид за вікном, - це Центральний Парк, одне з визначних місць нашого міста. А там, - кивнув головою, - наш готель! За хвилину виходимо! Готові?

- Готові! - голосно вигукнули в один голос.

Мангеттен вражав строкатістю розкішних крамниць. В одних вітринах пишалися тонконогі манекени, ювелірні прикраси, сонцезахисні окуляри, в інших - листівки, марки, м’які іграшки, ще далі - різноманітні солодощі. Всі захоплено розглядалися довкола, але, на жаль, вечірня прогулянка уздовж найвизначнішої вулиці, П’ятої Авеню, до їхнього розкладу аж ніяк не входила. Тож вони дістали свої валізи й увійшли до приймальні готелю. Дарина зібрала документи й попередила, що спершу всі розходяться по своїх кімнатах, миються-переодягаються (але швидко!), а за півгодини збираються на вечерю, щоб заодно обговорити плани. Лукаш повів дітей по їхніх кімнатах, роздаючи кожному картки-ключі.

- Отак, - показував він, - проводиш карткою швидко й смикаєш ручку донизу.

- Теж мені складність, - почав Толя, - можна подумати, ми в готелях ніколи не зупинялись.

- От і добре! Тоді чекаємо вас у лоббі, себто у вестибюлі готелю.

Ксеня, Ліза і Тоня потрапили до однієї кімнати.

- Моє ліжко біля вікна, - відразу ж зарезервувала Тоня. - Я буду бачити всеньке місто!

Від утоми вже ніхто й не сперечався. Вона підбігла до вікна, смикнула штору, але відразу ж її й закрила. Дівчатка здивовано переглянулись.

- Що там? - підскочила за мить Ліза.

- Гидота!

- Та ти що?

- Подивись сама, коли не віриш! - Тоня знову відвела штору. Навпроти височів інший багатоповерховий будинок. А неохайна вузька вуличка внизу могла похизуватись хіба кількома сміттєвими контейнерами.

- Оце тобі й супер-місто! - повільно вимовила Ліза. - І знаєш, - обернулась до Тоні, - я рада, що саме ти обрала ліжко біля вікна. Мені було б моторошно!

Тоня змовчала, почуваючись не дуже зручно.

- Дівчатка, час іти! - долинуло згодом крізь двері.

У лоббі на них чекали куратори та ще кілька дітей з Іспанії.

- Ми теж до таборів! - втомлено вимовила смаглява дівчинка.

-