Читати книгу - "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

їй залізниці, як калош у сільмазі. Водій матюкався і злився, кляв машину, зрештою вибралися на рівне, за село, і тут вискочила на дорогу тітка Нинила, впала на дверцята.

— Ой, Божечку, це ти, Ганно? Прости мені. Прости й послухай. Скільки ночей сниться, що приходить Петько. Мов приходить і каже: «Передайте, мамо, білу сорочку і хлібину. Я вінчаться буду». Мов питаю: «А як же передати, синочку?» А він: «Вийдіть за село і першою машиною, яка трапиться». А тому прошу тебе, Ганно, не відмовся, візьми, бо я вже тут намерзлася.

3

Гасає Нинила по селу, худа і гостра, мов тирка. Добре, що радівів багато, вона раз по раз і гукає:

— Науме, ти сіно викосив?

А їй у відповідь:

— Шоста година десять хвилин за київським часом.

Вона ще:

— Федосько, доки б ти вилежувалась?

А воно:

— Рівень радіації на поверхні ґрунту не перевищує норми.

Нинила махає рукою і завертає до Ганниної хати. Хата біла-білісінька, мов яєчко. Перед порогом жоржини цвітуть, високі та пишні, і цідилок на бузі теліпається. Як Ганна покинула, так і висить.

Бачиш, дівчино, які діла. Ти на курорт поїхала і не повернулася, я й досі про той гостинець не знаю, а тут Чорнобиль підтаскався — ніхто тебе дуже й не шукав. Село десь на степи перекинулось, живуть, мов татари. Ні ліску, ні річки, напевне, коров’ячі ратички гризуть. Нічого, Ганно, ми ще побачимо, як вони звідти дратимуть.

У Ганниній хаті все аж сміється. Тільки рушник на іконах теліпається сумний-пресумний: «Під хрестом моя могила, на хресті моя любов».

Баба Нинила посиділа біля столу, схрестивши руки, які могла б уже схрестити на грудях, поцілувала Ганнину карточку в портреті, ввімкнула радіо. Хай грає, хай пустку розгонить. І пішла. Треба ще дві грядки прополоти, бур’ян у дворах вижати. Господи, все село на одну душу покинули! А що, якби Нинила померла або теж з глузду поїхала? При згадці про смерть вона зупинилася, постояла, мов щось забула, і повернула на кладовище.

Сухорукі деревця обабіч стежки тихо пропускали її вперед. Усіх, хто тут, вона знала, а мо’, хто й давніше жив, але теж своя людина була, хай царствує. Хати вона понасипала високі, дерном обіклала, квіток натикала. А це ось її сімейство.

— Здрастуйте, хлопці! Давно вже матір виглядаєте? Так я ж тепер скрізь сама — і бригадир, і голова, і полільниця, й сільрада. Доки всі не повернуться. Хай у них серце розтрепехається. Ото, як прискачуть!

Іздалеку загула машина. Нинила розпросталася, прислухалась, потім вийшла на дорогу. Якби вона могла на себе глянути, то перелякалася б — обличчя червоне й лускувате, мов раковиння, сиві коси розповстрялися по плечах.

«Бобик» зняв таку куряву, що вона спочатку потонула, а потім поволі випливла. Ті вже гукали:

— Бабо Нинило! Бабо Нинило!

— Та осьдечки я, чого вам.

— А ми думали, що ви вже вмерли. Хліба треба?

— Та нащо мені той хліб, картоплі повно. Або давай.

— Скоро пенсію привезем і лікарня прибуде. А ви не передумали? За десять верст живої душі немає.

— Брешеш.

— Чого б я брехав. Он хай скаже.

Той, що за кермом, покивав головою.

Нинила взяла хліб і пішла, потім зупинилася, боса, обтріпана, мов осика після бурі, і сказала:

— А як там усі? Скоро повернуться?

— Бабо, та ви що, очманіли?

Той, що збоку сидів, ледве випхався в дверцята. От лиховище, в свою шкуру не втовпиться! Нинила якусь мить дивилася на нього, а потім поклала хліб на спорищі і, стиснувши гострі кулаки, пішла на нього. Ще мить — і вгризлася б зубами або кулаками посікла. Але той легко штовхнув бабу, і вона перекинулась на узбіччя.

— Очманіла тут… Дурепа стара.

Вона знов потонула в куряві.

Ох, думала — всі сльози виплакала. А їй ще тужити і тужити, бо розуму нема. Кого вона питає, кого слухає?

Того дня з хати не виходила. Дарма її коза під вікном кликала. Лежала на голій полозі і все перебирала, мов стручечки у решеті. Чого вона була така скажена? Всю роботу на світі хотіла переробить. Чого вона Петька не жаліла? Нанесуть їй, бувало, дітей з усього села — те молока дасть, те борошенця у ворочку, то вона біля чужих щебече, а Петько цілий день сидить у візку та на неї дивиться. Пізніш, пізніш до тебе підійду. І не підходила. Чужі діти повиростали й розбіглися, а він маленьким лишився. І все їй ніколи було з ним побути — то ланка, то свій город.

А одного разу вона його побила так, що спух. Прибіжить на обід — немає Петька. Другий день — немає. А по селу вже хихикати стали — сидить біля школи, Гальку визирає, а потім книжки їй підносить. Нинила виламала гілку і пішла на нього. Справді, сидить. За що ж їй така кара?

— Подивися на себе, каліко, тобі скоро двадцять, а їй тільки сьоме літо пішло. Що ти взяв собі в голову? Не страми мене перед людьми!

Скільки тягла додому, стільки й полоскала. До цурки лозину збила.

Правду кажуть, не жалій чужих, доки свого не пожалієш. Вона цього не знала. Вона це збагнула тільки тоді, коли на Великдень він покликав її, сліпав очима по хаті, доки ближче не підійшла.

— Мамо.

— Що тобі?

— Мамо.

— Не журися, зима вже минула. Ось потепліє, підладимо візок, і я поправлю тебе на берег. Вода там розлилася. У нас по городу щучки грають. З палець завтовшки. Не віриш? І латаття скоро зацвіте.

Вона говорила й говорила, а він уже дивився на неї з такого далеку, що туди ні сонце не досвітить, ні дощ не долетить.

Щось із Нинилою зробилося — наче пил з усіх світлиць осів їй на плечі. Радіва вже мовчали, марно вона бігала по хатах і крутила приймачі. Перший жовтий листок звідкись упав їй на груди. А коли пролітав перший сніг, знову приїхали ті. Вона добрала на городі картоплю. Ті побачили лопату і почали гукати.

— Головне, заштовхуй її в машину. А приїдемо — там розберемося.

Нинила стояла в погрібнику і все чула. Тихо ступила на драбину і прикрилася лядою.

Дві в колодязі

Сонні яблуні голосять на вітрі і простягають тонкі руки до хмар. Вони затуляють у степу понурий будинок пані Логвин, яка по смерті чоловіка стала мовчазною, підозріливою і вже кілька місяців не скидає жалобу. На першому поверсі господиня тримає ресторан у стилі прибалтійських конурок,