Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

мовчки почав розставляти фігури на дошці — жадоба реваншу переважила усі інші поривання.

Мігель приготував міцний чай і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані непродуктивні, тому погамував емоції і цього разу грав надзвичайно обережно, ретельно обдумуючи кожен хід та пильно стежачи за діями опонента. Мігель — чудовий гравець, але я на «відмінно» засвоїв перший урок того вечора, тому діяв супер-зосереджено. Грав переважно від оборони, методично відбиваючи експансіоністські потуги супротивника.

Гра затяглась, Мігель втомився, і я потроху почав набирати перевагу. Кілька разів я навмисне пропускав непогані нагоди для атаки, вичікуючи нагоду для вирішального удару. Свого шансу я таки дочекався: Мігель допустився грубої помилки, і я миттю прокрутив блискучу комбінацію, позбавивши опонента головних ударних фігур. Після того мені нічого не лишалось, хіба як старанно віддухопелити рештки мексиканської армії, покинувши у полі самого короля. Українська сторона при цьому зберегла цілу армаду: ферзя, одну туру, трійко бравих пішаків і лошака на додачу. Я чекав, що в такій ситуації Мігель викине білого прапора, однак затятий мексиканець мовчав і продовжував свою безнадійну партію. Лиш міцно стиснуті губи видавали його внутрішню напругу.

І тут я вдруге втратив пильність. Я ліниво пересував фігури, прикидаючи, як би то краще влупити мексиканському нахабі мата, а між тим повчально патякав про те, що і де під час матчу він зробив неправильно. Зненацька завжди стриманий і серйозний Мігель підхопився з місця, задер руки угору і з криком «yea-a-ah!» почав стрибати по кімнаті.

Я глянув на шахівницю: після мого останнього ходу мексиканський король не мав куди ходити, але не був шахований! У роті розплився гіркий присмак смертельної образи.

— Пат! Пат! Нічия! Ха-ха-ха! — волав над моїм вухом Мігель.

Я ніколи не бив мексиканців. Я навіть не думав про те, що їх треба бити. Але тої ночі мені, як ніколи до того, кортіло натовкти той смаглявий писок.

З великим зусиллям переборовши бажання роздути міжнародний конфлікт і напакувати стусанами морду першому мексиканцю, з яким мене звела доля, я згріб фігури з дошки і завалився на ліжко, відразу повернувшись обличчям до стіни. Наостанок замість «на добраніч» я тихо просичав:

— Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole[14].

Годинник показував п’яту ранку…

Наступного дня я не міг думати ні про що окрім шахів. Сновидою я снував по департаменту і, здавалося, від злості міг очима спопеляти речі. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, чим перша наївна поразка. Я відчував, що я сильніший, і вирішив сьогодні будь-якою ціною це довести.

Повернувшись увечері з департаменту, я ще з порога прогарчав:

— Готуйся! Зараз я оскальпую тебе!

— Оскальпуй свою прабабцю! — відрубав Мігель і театральним жестом запросив мене до столу.

Шахівниця з розставленими фігурами уже стояла готова. Ми нашвидкуруч повечеряли і приступили до смертельного поєдинку.

У квартирі кипіло як у жерлі вулкану. Повітря кресало іскрами, простір плавився від емоцій, кімнату переповняв дим і запах попалених нервів. Ми зіграли дві партії, знову просидівши аж до четвертої ранку. Я стримав свою обіцянку, я оскальпував його, якимись нелюдськими зусиллями довівши рахунок у нашому протиборстві до 2,5:1,5. Мігель рвав на собі волосся, тупотів ногами і поливав мене добірною іспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно ніякої уваги.

Це була перша ніч, коли я хропів зі спокійною душею.

Реакція Мігеля нічим не відрізнялась від моєї. Наступного дня уже він не міг ні про що інше окрім шахів думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним:

— I wanna revenge[15]!

І таки взяв той реванш, паршивець…

Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, поперемінно вириваючись вперед у загальному заліку.

За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивились футбол, пили пиво і обговорювали дівчат.

* * *

Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилось бачити фотографій, причому стільки відразу. Я дивився на масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив набитий соняшниковим насінням мішок.

— Я б усе віддав, аби туди потрапити, — втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я.

— Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, — просто сказав Мігель.

Я ледь не беркицьнувся на п’яту точку.

— Що?!! — волаю.

А він мені:

— Кажу, що ти можеш полетіти зі мною і провести Новий рік у Мексиці.

При цих словах моє серце затріпотіло у грудях, а десь в районі живота капітально забулькало від рясної дози викинутого адреналіну. Я уже вимальовував у голові картини: як лечу через Атлантику, затим підіймаюсь у гори по слідах Кортеса і його різношерстої ватаги, розказуючи усім зустрічним, що я з далекої України, а всі вони слухають, наставивши вуха, і не можуть надивуватися, якого дідька мене занесло в таку далечінь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося…

Коли Мрія сама прийшла мені в руки, я виявився не готовим прийняти її. По-перше, Новий рік був не за горами, а чим ближче до дати відльоту замовляєш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зібрати необхідну суму лишень на один переліт видавалося вкрай нелегкою задачею, а увесь бюджет на поїздку, варто було про нього задуматись, тріщав по швах, наче штани на Шакірі. По-друге, і це було значно гірше, я міг просто не встигнути отримати візу, тож сидів би потім злий, як покусаний бджолами ведмідь, з дорожезними квитками на інший континент, але без дозволу на в’їзд. Тож Мрія тільки подражнила мене, підкинувши дров у вогнище давноминулої юнацької одержимості і зоставшись далекою від здійснення.

— Ти можеш поїхати наступного літа, — заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.

Я лише скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після першої світової війни. Справа в тому, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм і збирався на інтернатуру в Кадіс[16], а це автоматично мало покласти край нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню.

Кілька тижнів, що лишались до Нового року, спливли немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощались, урочисто пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно