Читати книгу - "Українська література 17 століття"

п’єса «Олексій, чоловік божий» (1673— 1674), в якій розроблено популярний агіографічний сюжет. Вона також показова проявами локальних барв, моментами відносної психологізації і елементами народної естетики.

Інших жанрів шкільної драми — моралітетів (алегоричних п’єс морально-повчального змісту) і п’єс на теми й сюжети біблійної та місцевої історії у відомій на сьогодні літературній спадщині XVII ст. немає.

Драматична творчість протягом усієї доби барокко в історії української літератури реалізується у «високому» і «середньому» стильовому регістрі. Однак у ході вистави «високий» стильовий полюс має «низьку» противагу у вигляді так званих інтермедій, чи інтерлюдій,— невеликих п’єсок або фрагментів на анекдотичні сюжети із простонародного життя. В цьому проявляється характерна для барокко тенденція до антитетичного зіткнення «високого» і «низького».

Найранішими із відомих на сьогодні українських інтермедій є дві інтермедії до польськомовної драми львівського письменника Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя, виставленої і надрукованої 1619 р. Перша з них драматизує одне з оповідань про Уленшпігеля: крутій-бідняк пошивае В дурні недалекого хазяйновитого селянина; друга — розробляє сюжет

з «Римських історій», згодом обіграний Степаном Руданським у гуморесці «Найкращий сон». Обидва сюжети здавна популярні як у фольклорних, так і в літературних версіях. В українських інтермедіях їм надано локального колориту в окресленні дійових осіб, у їхній поведінці й мові, в подробицях обстановки.

Інтермедіям властиві напруженість ситуацій, динамічність дії, жвавість і дотепність діалогу, натуралістичність описів, антитетичність ситуацій, реакцій і Деталей обстановки, контрастність слів і виразів, підхоплених із живої розмовної стихії. Персонажі інтермедій — маски визначених соціально-психологічних типів — хазяйновитого селянина, крутія, шляхтича, козака тощо. Вони споріднені з персонажами побутової повісті і новели-фацеції.

Політичні умови XVI—XVII ст. не сприяли розвитку оповідної літератури житійного змісту. Не канонізувалися нові місцеві святі, не укладалися, лише за кількома винятками, нові житія. На місце в сонмі святих явно претендують активний насаджувач аскетизму в середовищі православного українського чернецтва, засновник Скиту Манявського Йов Княги-ницький і засновник Почаївської лаври Йов Залізо. Відповідно створюються про них житійні повісті. Протягом XVII ст. українські книжники пристосовують житійну спадщину XI—XVI ст. до нових ідейних і стильових потреб. У своїй роботі вони спираються на досягнення російських агіографіє XV—XVII ст., а також засвоюють досвід західноєвропейських і польських середньовічних і бароккових агіографів, зокрема Петра Скарги.

Перекладаються і переписуються житія таких популярних святих, як Олексій чоловік божий, Георгій Побідоносець, Антоній Єгипетський, Афа-насій Александрійський, Варвара Великомучениця, Марія Магдалина та ііі. Ці житія справили помітний вплив й на інші жанри літератури XVII—

XVIII ст. (проповіді, вірші, драми, повісті).

Творчість українських агіографів пожвавлюється в часи митрополит-ства Петра Могили (1632—1647), котрий підпорядковує її полемічним цілям. З його благословення Сильвестр Косів видає «Патерикон» (К-, 1635) —< польськомовиу переробку «Києво-Печерського патерика». Невдовзі «Патерикон» перекладається українською книжною мовою. Триває і безпо-•середнє використання легенд «Києво-Печерського патерика», виникають його слов’яноруські й українські обробки 12.

Протягом XVII ст. продовжується записування легенд про чудеса святих, церков, ікон і різних християнських реліквій. Створюється специфічна література коротких оповідань, які дають здебільшого тільки сухий запис «факту». Поряд з матеріалом, позиченим із чужоземних джерел, чимало місця в збірниках таких оповідань відведено і місцевому матеріалу, зокрема фольклорного походження. У багатьох із цих легенд звучать злободенні — соціальні і політичні — мотиви.

Письменники XVII ст. перевтілюють давній сюжетний матеріал у нові форми. З’являються переробки давніх княжих житій. Серед них виділяються житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, трансформовані у своєрідні історико-белетристичні повісті |7.

Ідея Петра Могили про створення українського корпусу християнської агіографії здійснюється в чотиритомній «Книзі житій святих» Димитрія Туптала (К., 1689—1705). Сюжети для своїх агіографічних повістей Ди-митрій черпав, крім Біблії і творінь отців церкви, із багатьох слов’янсь--ких (у тому числі російських і польських), грецьких і латинських джерел. Але запозичене він перекомпоновував по-своєму, накладаючи на нього виразний відбиток власної творчої індивідуальності. Димитрій опрацьовував житія не стільки як історик церкви, скільки як мораліст і белетрист — для нього найбільше важили повчальність і цікавість розроблюваних сюжетів.

Засвоєння нової манери викладу житій було пристосуванням для потреб агіографії засобів стилю барокко. Повій агіографічній манері притаманні не тільки прагнення переконати в правдивості того, про що розповідається, не тільки повчальність, а й чутливість, зворушливість оповіді. Факт для бароккових агіографів тільки привід для моралізації; звідси насиченість мо-ралізаційним змістом, але звідси ж і безліч загальних місць, нагромадження вишуканих і складних прикрас. А поряд з цим — потяг до «низьких», «простонародних», «розмовних» висловів.

У XVII ст. українські письменники продовжують переказувати оповідні сюжети, які розвинулися на західноєвропейському грунті в середні віки і в епоху Відродження |8.

Великою популярністю серед читачів користувалися легендарні повісті. Оповідачів цих повістей цікавили морально-етичні проблеми, найчастіше ті, які корінилися в християнській релігійній свідомості, іноді дуже земні і майже завжди вагомі в людському житті: неминучість смерті («Повість про лицаря і смерть»); безглуздість і марність людської гордині та рівність усіх перед богом («Повість про гордого царя»); торжество' доброчесності над зловмисністю («Повість про богобоязливого молодика»); вірність даному слову «Повість про царя Сонхоса») і т. п.

Крізь абстрактні проблеми християнської моралі в конкретних сюжетах проглядають більш' чи менш виразні соціальні відтінки, які виявляють живе осмислення реальних суперечностей дійсності. Елемент чудесності, легендарності в цих повістях нерідко відступає на задній план, а на передньому зостається життєва ситуація, яка ставить героя перед тією чи іншою морально-етичною альтернативою, і ті пригоди, переважно цілком реальні, іноді навіть побутові, що їх переживає герой у перипетіях сюжету повісті, котрі мають переконати читача в помилковості позиції героя. При цьому авантюрний елемент у багатьох із них набуває цілком самостійної естетичної цінності.

Продовжує розвиватися жанрово-тематична лінія, започаткована в XV—XVI ст. західними версіями «Александрії» і повістей про Трою. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Білорусії та на Україні загострюється інтерес до західноєвропейської лицарської оповідної літератури. У «Познанському збірнику» (1580) збереглися білорусько-українські переклади романів про Трістана і про Бово. У складі цього ж збірника дійшов до нас переклад латиномовної угорської «Історії про Атіллу», ближчої до літописних воїнських повістей, аніж до власне лицарських романів. Суто світський, авантюрний характер цих повістей, увага в них до людських почуттів (любов, прагнення слави, гнів, помста), інтерес до побутових подробиць — прикмети нового, дедалі популярнішого літературного жанру.

У XVII ст. далі читаються твори, засвоєні попередніми поколіннями, а також здійснюються нові переклади і переробки творів такого ж типу. Переказуються лицарські романи про Петра Золоті Ключі і про кесаря От-тона. До цієї ж групи перекладів і переказів слід віднести і віршований переспів