Читати книгу - "Українська література 17 століття"

Лицарські повісті авантюрно-куртуазного змісту найбільше імпонували верхам тодішнього суспільства. Освіченим представникам козацької старшини насамперед припадали до смаку численні описи боїв і поєдинків, перемог і поразок, полонень і звільнень із полону та інших воєнних пригод. Іншого шукали в цих повістях читачі з-поміж середніх і нижчих верств суспільства. Про це свідчить збірник «Біблія малая», укладений 1660 р. шаргородським священиком Григорієм. Переказуючи ті ж сюжети, він послідовно пропускає місця, які найяскравіше відображають феодальні лицарські ідеали воєнної доблесті, «великої учтивості», служіння дамі тощо, бережно зберігаючи зворушливі епізоди побутового, психологічного, жанрового плану.

Дедалі більшу питому вагу в белетристиці XVII ст. набуває любовна тема. Сприяє цьому пожвавлення зацікавленості долею і внутрішнім життям окремої людини. Тенденція ця проявилась і в обробці середньовічних сюжетів, і в обробках сюжетів власне ренесансних 13.

За показовий можна вважати віршований переказ однієї з кращих новел Джованні Боккаччо — про трагічну любов Зігізмунди (Гізмонди), дочки салерпського князя Танкреда, і його слуги Звіздарда (Гвіскарда). Український переспів цього сюжету походить від польського віршованого переспіву, який вийшов з-під пера польського бароккового письменника.Ієроніма Морш-типа. Історія про Зігізмунду і Звіздарда знаменна не тільки тим, що вона спеціально розробляє тему «вільного кохання», войовничо утверджує право закоханих на задоволення своєї пристрасті, нехтуючи приписами християнської моралі, а й тим, що рішуче відкидає феодальні станові передсуди.

Якщо в новелі про Зігізмунду й Звіздарда любовна тема розвивається у «високому стилі», то «Приповість про трьох молодиків, як обдурила їх одна вдова своїми фортелями вельми штучно» розвиває її в «низькому стилі», побутово, так би мовити, фацсційно. Тут на кін виводяться персонажі

«простого» становища.....це вже не небожителі й святі, не царі і князі, не

лицарі і дами їхніх сердець, навіть не двораки, а мешканці «славного міста» — городяни: купець, «служилець», міщанський сип.

Повістями про Зігізмунду і Звіздарда та про хитру вдову не вичерпуються свідчення того, що українська література XVII ст. активно засвоює сюжети західноєвропейської «міської», рапиьобуржуазиої белетристики. Протягом усього століття зростає зацікавленість читачів дрібними оповідними жанрами розважально-повчального характеру. Ці оповіданнячка наповнювали численні збірники. Популяризаторами їх у найширших колах населення були проновідпнки, котрі охоче наводили її своїх казаннях як «приклади» різноманітні оноиідашш релігійного, а також цілком світського змісту. Особливо слід відзначити факт поскленого культивування жанру езопівської байки 14.

В українській літературі XVII ст. розвиваються процеси, які визначились в останній чверті попереднього віку. Суть їх зводиться до переживання середньовічних традицій і дедалі інтепенвнішого наростання тенденцій, властивих Новому часу. Разом з тим література XVII ст. набуває особливого характеру і колориту. Якщо на грані XVI і XVII ст. прогресивні тенденції літературного розвитку породжувались насамперед ренесансними процесами в суспільному житті і підтримувалися західноєвропейськими ренесансними впливами, то в XVII ст. починають переважати явища, характерні для барокко, хоч у них, у нових формах, вельми інтенсивно продовжують жити ренесансні ідеї. Переважно барокковий характер українська література зберігає і в XVIII ст., особливо в першій його половині.

XVII ст. породило на Україні літературні твори, теми і форми, які істотно збагатили скарбницю духовних цінностей українського народу, справили істотний вплив па літератури всіх народів православного культурного ареалу, насамперед на братні літератури білорусів і росіян, наблизили українську літературу до нової епохи її розвитку, що почалася на грані XVIII і XIX ст.

В. І. КРЕКОТЕНЬ

СИНКРЕТИЧНА

ПИСЕМНІСТЬ

тт

ПЕРЕСТОРОГА 1

зіло погребная на потомнії часи православним христіаном, святої кафоличеської восточної церкви синам, аби відали, яко нікоторй єпископове панств коронних, которії ісперва завше под владзою і под послушенством святійшого вселенського константинопольського патріархи були, а по том, не для спасенія душ своїх альбо врученних себі, але для певних причин своїх і дочасних пожитков, яко ся нижей по-кажет, свойого патріархи одступили і римському папежові в послушенство ся оддали і великоє замішання в людєх учинили, і зась, пишучи книжки і друкуючи, пришлого віку людем знати дають, яко би то оні для спасенія душ людських вчинити міли, нічого іного в церков божію не внесли, только то, що якоби ісперва бути міло і бувало, взновили, і показують, іж би папа римський старший над всіми патріархами бути мів, а по том якоби ся патріархове од нього одорвати міли, і он їх прокляв, яко пастир вселенський і намісник Петра 2, святого апостола й єпископа римського, а по том якоби на Флоренськом соборі3 пред полторасти літ, то ест по року тисячном чтириста п’ятдесят дев’ятом альбо де-сятом, згоду з собою учинити міли, і митрополит київський Ісидор 4 якоби тую згоду в руськой землі утвердити мів, що якоби на многих місцях у церквах старофундованих знайдоватися міло і проч.

Кождий православний христіанине, потреба того^ аби-сь відав, одколь в сюю землю прийшла віра христіанськая. Іначей не довідаєшся, только аж з Греції прийняли віру хри-стіанськую уперед, піжли ляхове 5 з Німець римськую двай-цятьма і п’ятьма літи. І так були великії ревнителі, іж много з великим коштом церквей і монастирей намурували і маєт-ностями опатрили, злотом, еребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребні-йшоє, школ посполитих, не фундували. За чим, за літами, оная грубость поганськая і прироженнє, влекуіцеє на мар-ность того світа, так поразило, же потомкове оних побожних благочестивих самодержцов, княжат руських, світа сього красотами уведенії, а наукам не виученії, упали в великеє лакомство, около панування великую хтивость взяли і розділилися: єдині тут зостали, а другії у повночних краях панства осіли, і тії довше у своєм панстві трвали. І як собі очі лупали о панства, один другому видираючи, а помоч противко собі сусідов ограничних зводячи, яко венгров, по-ляков і литви, великоє кровопролитіє межи собою чинили. За чим онії помочники, побідивши супостатов їх, по том і самих побіждали і панство руськоє в руки їх приходило. За чим церкви божії з їх окрасами на луп приходили: злото, еребро і оноє дорогоє каміння і книги забрано, яко то на око обачиш у самом Кракові корунном і в костьолах римських повно того: книг словенських великими склепами знайдеш замкнених, которих на світ не випустять. Также єст і ве Львові у мніхов домініканов 6 склеп великий книг наших словенських учительських, докупи знесених по збуренню й осягненню панства руського. І так то много зашкодило панству руському вельми, же не могли школ і наук посполитих розширяти, і оних не фундовано, бо коли би були науку міли,