Читати книгу - "Людолови. Том 2"

яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.

— Скільки? — придушено питає Настя.

— Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів[38], бо ж оправа срібна з золотом, — зітхає Кайтмаза. — А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.

Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.

— Я дам тобі навіть дванадцять, якщо ти приходитимеш щодня розповідати мені новини, бо тут мені надто нудно, — каже вона, і голос її тремтить від хвилювання.

Кайтмаза мовчки схиляє голову. В цю мить вона знов нагадує муштровану ворону з рідного хутора, і Насті здається, що це хороша прикмета.

— А що розповідають моряки? — питає Настя. — Що чути в Стамбулі? В Очакові? Скрізь? Настя хитрує, плутає слід, та Кайтмаза її розуміє.

— Чула я на базарі, ніби козаки проскочили у море, — недбало кидає вона. — Веде їх Сагайдак, могутній і відважний бей, але ніхто не знає, де впаде його сила на беззахисні голови, як невідомо людині, де згасає зірка, що падає з неба вночі.

— А що думають старі люди?

— Різне кажуть, насолодо очей беглер-бейових. Одні, - ніби прямує Сагайдак-бей знов до Сінопа, другі, - ніби аж до Стамбула… А є й такі, що не спали всю ніч і чекали козаків, наче мусив впасти на них Азраїл, ангел помсти, разом з Мелек-уль-Мекком, ангелом смерті.

Настя до болю стискає руки. А Кайтмаза підводиться і низько вклоняється їй.

— Боронь тебе аллах, усмішко щастя. Хай будуть сни твої легкі й прозорі, як оці хмаринки на небі. Піду додому і щодня приноситиму тобі всі новини.

Минув тиждень. Щоранку приходила Кайтмаза і про людське око приносила Насті чи то гірських горіхів, чи то мавританське мереживо, амбру та мускус або венеціанське дзеркальце у фініфтяній рамі. А коли розходилися цікаві рабині та колишні наложниці беглер-бейові, Кайтмаза залишалася віч-на-віч з Настею і розповідала їй новини.

І дізналася Настя, що приборкано повстання; що сотні голів злетіли з плечей по аулах. Суворо карають мурзи повсталих кара-татар за бажання звільнитися. Повиловлювали невільників-втікачів, і тільки жменька галерників заховалася в печерах Розбійницької бухти у Каракаша-розбійника, от там, праворуч, за горами, серед стрімчастих відног Кара-Дагу. А спагі напали на Каффу вночі, захопили місто і встановили старий лад. І тепер сидять вантажники і цехові, селяни і рекрути в цитаделі, чекаючи страти.

Але зростають, ширяться чутки про козаків. Вітрильники і навіть галери не наважуються вийти в море, і все рідше влітають у Каффську затоку швидкоході італійські бригантини, важкі турецькі томбази і стрункі александрійські каравели[39].

А Кайтмаза зітхає і скоса позирає на Настю чорним вогняним оком. Настя годинами сидить на валунах, дивиться в блакитну далечінь — і так, і в зорову трубку.

Наче гаптована, міниться під сонцем зибінь. Сніжками гойдаються на хвилях чайки, граються дельфіни і напинаються од вітру жовтогарячі, білі і пурпурні паруси. Але ніде не промайне низько занурена у воду козацька чайка з червоноверхими шапками вздовж бортів, Настя бліднішає, марніє, не спить вночі, ховається від жінок, і вони хитають за її спиною головами і по-своєму розуміють її.

— Сумує вона за Селімом. Ось воно, жіноче серце: поки він був, фиркала вона на нього, як дика кицька, а тепер чекає не дочекається.

Сьогодні Насті надзвичайно важко. Рік тому принесли її до палацу, знесилену душевною мукою. І нема надії на близьке визволення. Сумно оглянула вона обрій і безсило впустила трубку на жорству.

Довшають бузкові тіні. Замовкають цикади, що співають опівдні і під нічною росою. Легкий вітерець повіяв з моря, граючись Настиним волоссям, а Настя не рухається, і все сидить, і не підбирає зорової трубки.

— Хай будуть благословенні мрії, що сповивають твою молодість, — зненацька забринів над її вухом улесливий голос Кайтмази.

Настя мимоволі поморщилася. Обридла їй ця барвиста східна мова, наче вбрання, на якому занадто багато оздоб.

— Сумуєш, господине? — питає циганка і сідає біля її ніг. — Важко ужитися орлиці в неволі. Золота в тебе клітка, та все ж клітка.

— Що нового? — роздратовано уриває Настя.

Вона зневірилася у появі козаків і питає, аби урвати бридке Кайтмазине підлабузнювання.

— Тихо в Каффі. Мовчать каффяни, як море перед негодою. Завтра страта повстанців, хай учиниться над ними вирок правосуддя. На площі біля Біюк-Джами[40] вже будують поміст. Скарають і ремісників, що забили нахипа[41], і галерників за капудана-башу[42], і караїмів за крадіжку амфори золота і за несплату податків та всіх інших.

Бачачи, що повстання остаточно задушено, Кайтмаза намагається згладити свої попередні розмови, в яких бриніло співчуття до повсталих.

Але Настя не може слухати.

— Замовчи! Годі! Тоскно мені! Гидко! — зненацька скрикнула вона і заридала.

Кайтмаза розгубилася. Кинутися до палацу по жінок? Але ж почнуться розмови, запитання. І тоді не можна буде розповісти те, чому вона зараз прибігла до Насті. І цілує циганка Настині руки, і винуватими очима зазирає їй в очі:

— Віщий сон бачила я сьогодні про тебе, господине. Наче підносить тебе на крилах степовий орел і пануєш ти звідти над всесвітом, як Чатир-Даг[43] над горами Яйли, наче срібний місяць проміж зірок небесних. Дай руку, господине. Дай прочитати на рисах долоні, що судиться тобі в майбутньому.

— Іди геть! Дай мені спокій! — видерла Настя руку. — Дай мені побути на самоті. Невже ти не бачиш, що все тут мені обридло?!

— Не жени, господине, циганку, вірну собаку, від своїх ніг, тому що наближається час, коли вона тобі стане в пригоді. Слухай краще казку, повну для тебе таємного, віщого змісту. Чи не про тебе, часом, склали її казкарі, бо твоя доля скидається на казкову, як скидається птах на своє відбиття у прозорій водоймі твого палацу.

— Ну добре. Кажи, тільки швидше, — з огидою скоряється Настя, бо розуміє, що не позбутися настирливої циганки.

Кайтмаза мовчки схиляє голову і, схрестивши по-східному ноги, торкається гачкуватими пальцями Настиного серпанку[44].

— Давно-давно, коли ще діди наших дідів не народилися на світ, дрімучі ліси вкривали Кримські гори і долини, і навіть передгірний степ, де тепер росте лише сірий полин. А пущі і ліси кишіли дрібним і великим звіром, і жахливіші від усіх хижаків були сірі ведмеді.

Був у ведмедів свій хан, велетенський ведмідь, наче гора, поросла чагарником, та такий хижий і лютий, що люди боялися жити