Читати книгу - "Ключ"

як маніяк‚ що вистежує жертву. Мені тяжко працювалося у тій‚ невідомо чиїй‚ оселі‚ мені там не сиділося‚ адже це вже нагадувало полон‚ якийсь неймовірний полон‚ коли над тобою ніхто не чинив свавілля‚ навпаки‚ тобі зробили добро‚ та‚ бач‚ примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому‚ що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ‚ я не міг звідси піти доти‚ поки не знайду чоловіка‚ що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ‚ а потім‚ напевно‚ потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні‚ поки все не з’ясується‚ інакше ніколи не знайду собі спокою.

Так само‚ як до тієї квартири‚ я був прикутий до «Трьох поросят»‚ у яких шукав сліду мого благодійника‚ адже він мусив лишитися там‚ його слід‚ мусила лишитися якщо не аріаднина нитка‚ то бодай якась павутина‚ за яку я рано чи пізно зможу вхопитися. І я йшов до «Трьох поросят»‚ де так само‚ як і в порожнечі «моєї» квартири‚ витав дух біди‚ та мені вже не треба було уникати його‚ того духу‚ не треба було боятися‚ що біду можна підхопити, як нежить‚ адже інфікованому будь якою хворобою вже не варто остерігатися її мікробів. До того ж тут‚ у «Трьох поросятах»‚ іноді можна було зустріти чудового лікаря психіатра‚ хоч усім відомо‚ що це той рідкісний тип лікарів‚ котрі найдужче піддаються хворобам своїх пацієнтів. Бо вони‚ ті хвороби‚ не мають своїх мікробів‚ ніхто не знає тих потаємних шляхів‚ якими вони проникають до своєї жертви. Не відає цього і Сана; либонь‚ лише надмірністю андрогенів[9] вона може пояс нити‚ чому я‚ зустрівшись із нею вдруге‚ знову сказав‚ що хочу спати з тією небезпечною жінкою‚ котра стане мені на дорозі.

— Я хочу‚ Сано‚ щоб нею була ти‚ — сказав я‚ адже спілкування із лікарем вимагало виняткової щирості.

— Мені приємно‚ що ти так хочеш‚ — мовила Сана. — Але тепер я боюся просити того‚ що хочу я.

Ми знову надовго примовкли‚ я обережно голубив її слова у собі‚ переставляв їх місцями‚ підворушував‚ мов жарок у багатті.

— Не бійся‚ — попросив я.

— Я хочу… Я хочу подивитися на ту квартиру.

— Нема проблем.

— Ти не зрозумів мене. Я хочу зараз‚ — сказала Сана.

Ми вийшли надвір і рушили вбік Рогнідинської. Ще стояли ті дні‚ які березень позичив у лютого‚ — на вечір брали морози.

Сана мерзлякувато повела плечима і взяла мене під руку‚ її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох‚ та замість того‚ щоб хвилюватися цією близькістю‚ я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик‚ то уповільнив крок: раптом здалося‚ що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу — чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні‚ вона була з тих жінок‚ які не лізуть поперед батька в пекло.

Я дістав ключ і‚ перш ніж стромити його в замкову щілину‚ багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку‚ як свій мисливський трофей.

— Тут так тепло‚ — сказала вона.

Порипуючи старим дубовим паркетом‚ ми перетнули одну кімнату‚ другу‚ потім зайшли на кухню. Сана здригнулася‚ коли раптово загримів холодильник.

— Не так уже й порожньо‚ — сказала вона і позирнула на стінку‚ де висів телефон. — О…

— Він не працює. І схоже‚ давно. Якби телефон працював‚ то все було б набагато простіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам‚ то хтось із його знайомих‚ і можна було б дещо спитати.

— Логічно‚ — сказала Сана. — А щоб подзвонити на АТС‚ ти не знаєш номера цього телефону.

— Мені здається‚ що він просто давно не оплачувався‚ через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.

— То в чому ж річ? — звела вона свої безтямно тонкі брови.

— Річ у тому‚ що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон‚ ні в розетку. І потім я взагалі не знаю‚ чи це його власна квартира‚ чи наймана.

— Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?

— Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо‚ що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може‚ він од когось переховується. Може‚ йому так зручно‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим часом…

— Сумніваюся‚ — сказала Сана. — Це тобі зручна така версія.

Зручна до тих пір‚ поки тебе не турбують.

— Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?

— Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.

Я відкоркував пляшку білого мартіні‚ і ми примостилися на дивані‚ який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було‚ ми тримали склянки в руках‚ і вони застерігали нас від необачних рухів. — Є ще поштова скринька‚ — сказала Сана. — Ти зазираєш у неї?

— Нічого‚ окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.

— Можу тобі подарувати‚ — без тіні усмішки сказала Сана. — Я казково багата людина.

— Дякую‚ я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?

— Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.

Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина.

Я зрозумів‚ що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ‚ і я знову злегенька натис на її вразливе місце.

— Ти розкажеш мені? — спитав я.

— Про що?

— Про те‚ кого ти шукаєш. — Це ще був не садизм‚ але вже легка форма алголагнії[10]. — «Шукаю» — трохи не те слово. Цілком можливо‚ що шукають мене‚ а я тільки випереджаю події. — Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці‚ ні на фільтрі.

— Ти дуже хочеш знати?

— Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка‚ то не маєш права від мене нічого приховувати.

— Bien[11]‚ — сказала вона і‚ ніби приймаючи мою гру‚ також стала натискати на мої больові місця. — Небезпечна жінка — це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася‚ — вона стромила мені першу терапевтичну