Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

мене триматись оддалік від таких поганих хлопців, як ти, — відплатила йому Лорелін, не маючи жодних видимих проблем із дотриманням того, чого її нібито навчено.

Проте Валеріан, неначе битий життям продавець човникових кораблів, не здавався, свідомий того, що має секунд зо тридцять, щоб зробити бізнес-пропозицію.

— Кращого за мене ти на ринку не знайдеш, — промовив він. — Підніми голову. Подивись уважно.

Валеріан рвонув уперед, проте вона не захотіла вповільнювати ходу. Йому довелося задкувати, одночасно й далі зваблюючи потенційного покупця. Він широко розвів руки, демонструючи зразкову будову тіла.

— Вродливий, розумний…

— Скромний, — вигукнула Лорелін. Він помітив, що вона сміється знехотя. Отакою була гра, в яку вони грали — майже постійно. Валеріанові вона завжди подобалася, знав він, що почуття це взаємне, утім, знав і те, що гра не завершиться так, як він бажає. Лорелін була твердим горішком. Якби гра не припала їй до смаку, вона б урвала її, щойно б він почав фліртувати. Мовляв, правим хуком, який не залишить сумніву щодо її справжніх почувань.

Отож, він провадив далі.

— Хоробрий, — проказав Валеріан серйозним голосом, ставши в героїчну позу, яка була збіса вражаючою, з огляду на те, що він стрімко задкував.

— Схильний нехтувати життям, — уточнила Лорелін.

— Рішучий.

Оцього вона, ймовірно, не змогла б заперечити, зважаючи на те, що він робив саме в ці хвилини.

— Впертий, як баран.

Ну, гаразд, з оцим він міг і погодитися.

— Вірний, — провадив він.

Слово вилетіло, неначе викинуте в повітря якимось поштовхом, що цілковито спантеличило Валеріана. Зовсім не те він хотів сказати. Слово вистрибнуло мимоволі… і в ньому була справжність. На мить припинивши виставу, вони дивилися одне на одного.

Потім Лорелін опустила очі й пройшла повз нього, мурмочучи собі під ніс:

— Самому собі.

Валеріан був розсерджений і невдоволений. Але сам не знав чому. Сердитий на неї? На себе?

— Чом би тобі не почати говорити серцем, а не розумом, хоча б зараз?

Вона кинула на нього холодний погляд із-за плеча.

— Бо я не хочу бути лиш черговим іменем у твоєму переліку перемог.

— Про що ти кажеш? Про який перелік?

— Алексо! Ми можемо подивитись увесь плейлист?

На одному з багатьох екранів спалахнули десятки світлин. То були зображення привабливих жінок-гуманоїдів, одне за одним. Трохи злякавшись, Валеріан витріщився на ці світлини, ніби жінки замірялися накинутись на нього.

Жінка, яка цілком могла б це зробити, стояла якраз перед ним. Лорелін пройшла повз нього, стиснувши зуби. Валеріан відчув, як жар заливає йому обличчя. Як у біса вона про це довідалася?

— Агов, — запротестував він, — більшість із них — співробітниці, і більш нічого!

То була правда. Переважно.

Лорелін повернулася й двигнула бровою.

— Он як? Співробітниці?

Він кивнув.

— Гаразд, а де ж моє зображення, в такому разі?

На це питання у Валеріана відповіді не було. Він стояв і витріщався на неї, як лісова тварина на промінь яскравого світла.

— Еге ж, — вимовила вона, і йому здалося, що в словах тих було справжнє почуття. — Саме так я й думала.

Валеріан ухопив її за руку.

— Лорелін, ці дівчата для мене нічого не значать. Гаразд, визнаю, в мене було кілька… відхилень… коли я був молодшим, але що з того?

Сержант указала на одне із зображень — запаморочливо красиву молоду жінку з темною шкірою та усміхненими очима.

— Оце твоє останнє «відхилення» сталося тиждень тому.

Валеріан був пілотом найвищого класу. Але й найкращі пілоти не завжди повертають кораблі до космопортів без ушкоджень. Він знав, коли корабель мав зазнати аварії і, ймовірно, згоріти. Зараз він розумів, що саме так має статись, і у відчайдушній спробі змінити курс свого любовного корабля він зробив розворот на повному ходу.

— З тобою все по-іншому. Ти це знаєш. Моє серце належить тобі й нікому більше!

Валеріанове запевнення не справило ніякого враження на Лорелін.

— Моє серце належатиме чоловікові, в якого буде лиш моє ім’я у плейлисті.

— То ж саме про це я й кажу! Цей чоловік — я!

Лорелін засміялась, і її обличчя пом’якшилося. З блакитних дівочих очей спав гнів. Але слова її не стали менш убивчими від того, що вона проказала їх спокійним тоном.

— Браком у тебе логіки можна пишатися. Знаєш, ти справжній серцеїд, — промовила вона, і на якусь мить він подумав, що жаданий приз здобуто. Втім, з її наступних слів стало видно, що він помилявся. — Але ж як таке стається, що ти втрачаєш цікавість до дівчини, щойно здобуваєш її прихильність?

— Та ж я шукаю ідеальну жінку!

Її очі округлилися.

— Я знаю, хто ти насправді, отож тобі краще просто шукати далі.

— Але ж то не злочин!

— Твій злочин — страх перед відповідальністю.

Валеріан засміявся.

— Я? Боюся відповідальності? Маючи сім почесних медалей?

Лорелін зупинилася.

— Почесними медалями нагороджують не за те, що ти маєш із чимось справу щодня. Їх дають за моменти виняткової мужності. Можливо, за нерозсудливість. Забігти, когось урятувати і втекти доти, як почнеш розплачуватися за таку мужність. Ти стрімко бігаєш, Валеріане, вбігаєш і швидко вибігаєш — і так в усьому. Можливо, ото й усе, що ти вмієш робити. Скільки було тобі років, коли померла твоя мати? Шість?

Валеріана ніби наскрізь прострелив випал незвіданих емоцій.

— Я дуже тебе прошу, — проказав він холодно, майже холодно, — облиш поп-психологію. Моя мама тут ні до чого, гаразд?

День, коли прийшла та звістка, назавжди закарбувався в його пам’яті. Він тоді був Валентином Твейном, а його мати