Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Сара — членом дипломатичної делегації, що відвідувала з візитом світ булан-баторів. Ці здоровезні вайлуваті істоти дедалі рішучіше протидіяли розширенню космічної станції «Альфа». Сара перебувала на облавку дипломатичного корабля, коли його розбомбили. З того часу Валеріанів світ пішов дриґом. Він далі жив із бабусею, а от його батько…

Парубок проковтнув слину й облизав губи.

— Мені було п’ять років тоді, ти ж маєш знати. П’ять років і три місяці, точніше.

У його відповіді не було ані гумору, ані пустотливості. Обличчя Лорелін полагідніло, на ньому з’явилося легке почуття провини. Вона переступила босими ногами.

— Вибач, — щиро промовила вона, — я не хотіла все це знову вигребти з минулого.

Валеріан незграбно всміхнувся й запхав оті незручні невідомі почуття вразливості та горя кудись глибоко всередину себе, де їм і належало бути.

— Усе гаразд, — відповів він, — я тебе прощаю. В обмін на поцілунок.

Лорелін засміялася. Засміявся й він. Спалах напруги між ними проминув, і повернулося таке близьке й знайоме обом, хоча й безплідне, полювання одне на одного. Вона простягла руку й лагідно та турботливо торкнулася його щоки. Від того Валеріана немов пронизала невелика електрична вібрація.

— Ми запізнюємось, — нагадала вона йому й повернулася, щоб зайти до навігаційного містка «Інтрудера».

Навігаційний місток був робочим кабінетом з обшивкою з чорного металу та блакитним освітленням, як то було в усіх інших приміщеннях корабля. За формою він був овальний і досить великий, щоб умістити трохи заглиблену вниз кабіну для двох пілотів, широкий стіл, на якому висвітлювалися карти всіх об’єктів — від окремих вулиць до цілих галактик, а також два невеликі індивідуальні транспортні засоби, відомі під назвою «Скайджет». Працюючи разом, вони провели тут незліченну кількість годин, і цей місток був для них домівкою більше, ніж їхні власні квартири.

Валеріан зітхнув і слухняно потупцював за Лорелін, почуваючись школярем, який щойно почув дзвінок, що сповіщав про кінець перерви. Зручно вмостившись у кріслі, він почав розмову з корабельним комп’ютером на ім’я Алекса.

— Вітаю, Алексо, — промовив він.

— Вітаю, майоре, вітаю, сержанте, — відповіла Алекса теплим і глибоким голосом. — Сподіваюся, вам сподобався ваш час релаксу?

— Саме так, дякую, — відповіла Лорелін.

— Так, — додав Валеріан, — хоча було й трохи… розчарування.

— Щось не так із відтворенням довкілля?

— Усе було чудово, — ухилився від дальшої розмови Валеріан і змінив тему.

— Ти внесла координати?

— Я зробила це з власної ініціативи, отже, у вас було трохи більше часу для пляжу.

— О, дякую, — сказала Лорелін.

— Прошу, сержанте, — ввічливо відповіла Алекса. — За тридцять секунд ми вийдемо з екзокосмосу.

Агенти застібнули ремені безпеки. Валеріан упіймав себе на тому, що думками він одвернувся від красуні, яка сиділа позад нього, була сповнена життя й належала до роду людей. Спогади повернули його до прозоро-світлої кралечки з його кошмару, дівчини з трагічною долею, що до людського роду явно не належала.

Усе в тому сні здавалося напрочуд реальним. Відчуття спокою, а потім страху й жахіття. Ні, то був не звичайний сон. Валеріан вже щось мав на думці. Лорелін він лише запитав:

— Ти бажаєш керувати спуском?

— Так, — миттєво відповіла Лорелін.

Валеріан кивнув сам собі.

— Алексо, — запитав він комп’ютера, — будь-ласка, витягни мої мозкові діаграми за останні десять хвилин. У мене був якийсь химерний сон. «Гаразд… до самого сну аналіз не дійде».

— Залюбки.

Відразу ж на екрані замелькали діаграми, прискорено прокручуючи картинки з минулого. І хоч Валеріан нічого в тому не тямив, Алекса вбирала інформацію з блискавичною швидкістю.

— Тобі вдається знайти щось поза нормою? — запитав Валеріан, трохи зіщулившись у кріслі. Його занепокоєння було більшим, ніж він гадав.

— Ваша мозкова активність є дещо вищою, ніж звичайно, — повідомила Алекса, додавши майже ласкаво: — А ще ви одержали зовнішні хвилі.

«Що то ще за чортівня?»

— Поясни.

— Ці хвилі породжує не ваша пам’ять. Хтось шле вам картинки.

Валеріанові неначе захололо в жилах.

— І ти знаєш, хто це робить? І звідки вони йдуть?

— Відповідь негативна, — відповіла Алекса, і в її голосі забринів жаль. Людиною вона не була, але мала власну особистість, і їй не подобались ситуації, коли вона була не в змозі відповісти на яке-небудь із запитань агентів. — Вони могли прийти як з теперішнього, так і з минулого, з будь-якого місця у Всесвіті.

— Виходимо з екзокосмосу, — доповіла Лорелін Валеріанові. Але молодий майор не відповів. Він занурився в обмірковування тривожного Алексиного аналізу. Навіщо комусь забажалося послати зображення до його мозку, коли він спав? А надто оті картинки?

— Три… — почала відлік Алекса, — два… один. Вихід!

Кабіна здригнулася. Чорний простір космосу, видимий на величезному оглядовому екрані, розпався на тисячі ниток, а з них виникло зображення планети Киріан.

Планета була менша за Землю, і жодна хмарка не пом’якшувала її червоний скелястий пейзаж. Важко було в’явити, що таке місце може підтримувати життя, не кажучи вже про те, що останнє могло тут зародитись. Але життя тут існувало, і Валеріанові з Лорелін невдовзі доведеться з ним зустрітися. Поза сумнівом, планета була далека від гостинності, але саме на її пустельній поверхні вони мали провести наступну операцію.

Лорелін розвернулася в кріслі і вхопилась за важіль керування кораблем.

— Ручне керування, — проінструктувала вона комп’ютер.

— Відповідь позитивна, — відгукнулась Алекса. — Тепер керуєте ви, сержанте. Координати зустрічі наведено на мапі Б4.

— Дякую.

Корабель нісся крізь киріанську атмосферу, з тривожною швидкістю наближаючись до пустельної похмурої та дуже твердої поверхні планети. Нараз він увійшов у зону турбулентності й почав хвицатися. Обидва агенти несамовито підстрибували в кріслах. Валеріан був майже певний, що зуби його при цьому цокотіли, а от Лорелін, здавалося, на те й уваги не звертала. Цілком зосереджена, вона пильно вдивлялася вперед своїми