Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Всі перераховані вище особи — унікальні люди високої моралі, чиї гуманізм, жертовність, бажання і вміння до­помогти знедоленим, яких було та є багато в цьому сві­ті, викликають захоплення навіть у людей матеріальної цивілізації суспільства споживання, суспільства, яке всі хором звуть «бездуховним». І все це — люди духовного сану різних конфесій. Рядовими французами — як на інтернетних форумах, так і в приватних листах — висловлюється думка, що справді великим французом є тільки абат П’єр — людина надзвичайної доброти і розуму. Петр Динов, щоправда, належав до нетрадиційної церкви, і навіть Болгарська православна церква засудила його потрапляння до десятки великих болгарів, але й світською ця надзвичайна людина аж ніяк не була. Болгари пов’язують із Диновим третє благословення своєї землі (перше — коли на ній творив Орфей, друге — коли проповідували богомили).

В Україні подібну роль впливової високоморальної постаті міг би виконати митрополит Андрей Шептицький, який потрапив у другу десятку «великих», або отець Володимир (Василь Романюк), який взагалі не потрапив до «сотні». Певною мірою цю роль морального авторитета виконав лікар Микола Амосов, що є природним для держави, де протягом багатьох років церква оголошувалась аморальною, неправедною інституцією. Мало того, за іронією долі сталося так, що сам цей гідний чоловік, лікар, який врятував життя багатьох, був і цікавою моральною публічною постаттю, завжди декларував свої атеїстичні погляди, твердячи, що в його світогляді місця для Бога не знайшлося. Друге місце Амосова в десятці «великих українців» зумовлене не тільки безсумнівними високими моральними якостями цієї людини, а й тим, що його, етнічного росіянина, російськомовного було використано як символ проросійської України. Так само, як і князя Ярослава Мудрого, який очолив українську десятку і став найвеличнішим українцем усіх часів і народів. Зрештою, більшість десяток «великих» Європи очолюють державні мужі.

В усіх європейських десятках здебільшого на призових місцях перебувають політики-державники різних епох: Вінстон Черчіль у британців, Шарль де Голь у французів, Стефан Великий (Штефан чел Маре) у румунів, Карл ІV у чехів, генерал Манергейм у фінів. І в цьому контексті хай навіть і сфальшована постать Ярослава Мудрого цілком відповідає європейському контексту. Так, Ярослав Мудрий не знав української мови, але навряд чи знав фламандську князь ебуронів Амбіорікс, якого ідеологи ХІХ сторіччя зробили бельгійським національним героєм як полководця, який вигравав битви в самого Юлія Цезаря.

Ведучий «Великих українців» Савик Шустер сказав, що цей проект — не більше ніж шоу, тож не варто йому надавати за­великого значення. Проте, особливо якщо розглядати весь масив «великих», це є масштабним соціологічним дослідженням багатьох країн, багатьох культур на початку ХХІ сторіччя. Формування списку «великих», як українців, так і інших, є компромісом між вічним і минущим, між обумовленим і випадковим.

Коли громадяни називають своїх «великих», то беруться до уваги не самі історичні постаті в усій їхній складності й суперечливості, а символи й міфи, які ці постаті породили. Найяскравіший недавній приклад — той самий Степан Бандера, який мало не став найбільшим українцем усіх часів і народів. Для солідного відсотка національно свідомих українців Степан Бандера є занадто радикальною постаттю. Але коли саме він потрапив до десятки, запрацював не інтелект, а інші механізми («а от вам усім!»). Ідея мати найвеличнішим українцем саме демонізованого і в СРСР, і в путінській Росії Степана Бандеру видалася багатьом над­звичайно привабливою, і цілком ліберально налаштовані громадяни стали масово підтримувати радикального на­ціо­наліста-терориста. Але «проросійські сили» вчасно похопилися.

Якщо нема чіткої несуперечливої державної ідеології, як ми це бачимо у випадку України, то відбувається змагання стихійних ідеологій, що певною мірою й відбилось у фор­муванні десятки українських «великих». Але тільки пев­ною мірою! У тім то й річ, що у східної, умовно кажучи, «проросійської» України немає чіткої ідеології, окрім «дру­гої державної» та «НАТО — геть!». У «біло-синьої» Укра­їни, на відміну від «помаранчевої» (за геральдикою перед­останніх президентських виборів) немає культурного іконостасу, немає символів, немає людей, які померли би саме за російську Україну, не за Росію і не СРСР. Тоді як мучеників за українську Україну цілком вистачило би не на одну сотню «великих». Вахтанг Кіпіані на прес-конференції, присвяченій «Великим українцям», цілком слушно сказав, що в українського сходу немає своїх великих. Чи виконав цю роль київський князь Ярослав Мудрий, чиїм геральдичним знаком був той самий тризуб, який намагалися знищити серп із молотом, якого ледве терпить двоголовий орел? Чи виконав її етнічний росіянин Микола Амосов, який, хоча й сам не вивчив української мови, завжди повторював, що Україна більше ніколи не буде у складі Росії, який був свідомим громадянином незалежної України і в усіх своїх публічних виступах підкреслював цю свою позицію? Амо­сов — символ проросійської України — це непорозуміння, так само, як і князь Ярослав Мудрий у цій ролі.

Щодо проукраїнських символів, то тут певне, відбуваються зміни у тому-таки колективному несвідомому України. Якби всі свідомі українці, які вирішили підтримати «Ве­ликих українців», кинулися масово голосувати за очікуваного і прогнозованого Тараса Шевченка, який завжди виручав українців, певне, не було би потреб орга­нізовувати фальсифікації. Але в колективному несвідомому прихильників українського проекту України визріла постать Степана Бандери як борця за незалежну Україну суттєво радикальнішими методами. Великим прорахунком радянської ідеології було те, що, створивши з Бандери того, ким проти ночі лякають дітей, вона не створила серії мучеників, загиблих від рук бандерівців, за аналогією з радянськими мучениками в боротьбі з фашистами — героїв-молодогвардійців чи піонерів-героїв. Якби постать такої собі узагальненої «Зої Космодем’янської», яку стратили бандерівці, була створена, вона би краще виручила тих, хто хотів діяти на противагу Степану Бандері. А може й не було таких постатей, бо не було з кого їх робити могутній радянській ідеології.

Отже, проросійська Україна виявилася беззбройною в ідео­логічній боротьбі з проукраїнською. І сказані в кулуарах слова «адвоката» Ярослава Мудрого Дмитра Табачника, мов­ляв, він «трахнув» Бандеру Ярославом Мудрим, не несуть того глибокого навантаження, яке одіозний політик вкладав у цю ненормативну словесну конструкцію. Російська Україна не має своїх героїв і позичає їх в української. Це чи не головний висновок «Великих українців» у тому вигляді, в якому проект ВВС мав місце в Україні.