Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

до краю пагорба. Вітер уже підхопив його крила, і тепер, коли він наближався до краю над урвищем, то майже не торкався ногами трави.

— Вперед, друже Леонардо! — почув я, розганяючись услід за ним.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Моє нутро наче перевернулося і завмерло.

На якусь мить я завис над прірвою і побачив темні обриси дерев, що росли вздовж урвища. Щось смикнуло, заскрипіло. То герцог Валентино зачепив мене своїм крилом, намагаючись призвичаїтися до польоту.

Мене ж трусонуло, я нахилився вперед, потім знову добряче струснуло, і я... поплив! Поплив у нічному повітрі вперед і вгору, набираючи висоту.

— Ми летимо! Летимо! — вловив я захоплений вигук Чезаре Борджіа. — Пресвята Діво, ми летимо-о-о! О Господи! Ми летимо!

Я й сам кричав від захвату, наче безумець.

Ми справді летіли — рівно, досить плавно, без якихось особливих зусиль.

Міцні треновані ноги герцога Валентино промайнули майже перед моїм носом.

— Спробуйте впіймати потік вітру, мій друже! — гукнув мені герцог. — Піднімемося трохи вище!

Що? Новачок у польотах, герцог Валентино давав мені поради? Його жвавий розум, як завжди, швидко навчався та всотував нові відчуття і знання.

Я спробував вирівняти політ. Крила на якусь мить наче стали потужнішими, немов невидима кров потекла по чорних швах, скріплених міцними воловими жилами. «Пташка» підняла мене вище, ще вище... І тут, глянувши вниз, я ледь розрізнив на землі маленьку темну пляму — фігуру мого вірного Мельці, що, певно, задерши голову й затамувавши подих, спостерігав за нашим маневром, поки нас можна було вгледіти на тлі неба.

— Ви летите, мій пане! Летите! Юху-у-у! — доніс до мене вітер його гукання, та вже скоро шурхіт кажанячих крил заглушив голос унизу і темні обриси Мельці злилися із ніччю позаду мене.

Хто може описати відчуття польоту? Хто може передати те, коли ширяєш небом, наче вільний птах? Мабуть, саме під час нашої небесної подорожі з герцогом Валентино я задумався над тим, чи справді я настільки невіруючий, чи справді переконаний, що людською долею керує сліпий випадок.

Коли ти відірваний від твердої опори, коли твоє життя підтримує кілька шовкових полотнищ та шматок деревини, тоді найбільше відчуваєш свою залежність від чогось більшого і вищого, ніж удача, везіння та власні здібності. Однак до розуміння цього більшого я дійшов набагато пізніше, а тоді просто насолоджувався тим, що дорівнявся до самого Творця, порівнював себе з Дедалом. А герцог Валентино тим часом тішився польотом, як мале дитя. Він швидко призвичаївся, зметикував, як краще управляти «пташкою», як ловити теплі потоки повітря, що підіймали його вище.

Я подумки милувався ним, бо, відчайдух на землі, він не мав би рівних і в повітрі.

— Ваш винахід, друже Леонардо, має зробити переворот у військовій справі, — казав Чезаре Борджіа. Тому, якщо повернемось живі до Риму, я замовлю у Вас кілька десятків таких крил. Ми ще покажемо делла Ровере, де раки зимують!

День за днем ми пролітали землі за землями, лякаючи селян та опускаючись для перепочинку або ночівлі біля найближчого пагорба, звідки можна було злетіти знову. Герцог залишався біля наших «пташок», а я рушав у найближче поселення, аби роздобути харч та підкріпитися.

Благо, його світлість, справжній вояк, був не вельми перебірливим у харчах під час походу. А наша мандрівка чим не похід? Я сподівався, що колись таки опишу усі наші пригоди. І шалену громовицю над Віднем, і ризикований політ над Карпатськими Татрами, де нам, новачкам у небесних польотах, розбурхана стихія мало не надавала копняків.

Ми ледве встигли затягнути наших «пташок» до вузької печери в скелі, котру я помітив згори, як ринула така злива, що світ на якусь мить просто зник у пелені дощу.

Я запропонував герцогу відпочити, а сам, тільки-но скінчилася злива, вийшов, аби роззирнутися. Найбільше мені хотілося детально оглянути тутешній краєвид, аби залишити його у своїй пам’яті, а потім колись, за нагоди, зобразити на полотні. Так, він був вартий того, аби слугувати тлом найкращим мадоннам Італії! Пробираючись угору, я назбирав якихось темних ягід, котрі завзято дзьобали пташки. Ягоди були соковитими, мали делікатний смак і такий темний колір, що, бризнувши, краплина соку розпливлася чорнилом на оборці рукава моєї сорочки. Але щойно я напхав тими ягодами рота, як віддалік почулося потужне ревіння й крик Валентино.

Моє серце закалатало від страху, я чимдуж побіг у напрямку печери, де залишив Чезаре Борджіа. Я біг навмання, не обираючи дороги, крізь чагарі, шпортаючись у заростях та перечіпляючись об каміння, навіть не дуже розуміючи, чи у той бік я біжу.

Голос Чезаре Борджіа пролунав знову і знову. Його поглинуло ревіння. Захлинулося, і луна повторила його вже тихіше. Я відчув, як кров холоне в моїх жилах.

О Господи, що там таке?

— Чорт забирай, друже Леонардо, де Ви блукаєте? Я був за крок до загибелі!

Герцог Валентино говорив майже спокійно, якби не так важко дихав. Він сидів на камені біля входу, витираючи брудними руками спітніле обличчя. Поряд, біля його ніг, лежав ведмідь. Кинджал Валентино стирчав у закривавленому бурому хутрі, а сам звір все ще тремтів у передсмертній агонії, стікаючи кров’ю.

— О Господи! — тільки й видихнув я знову, намагаючись розгледіти, чи Валентино не поранений. — Ви цілі, Ваша світлосте? З Вами все в порядку?

— Так, кілька подряпин. Чого не скажеш про цього нахабу, — кивнув він у