Читати книгу - "Сховай мене від темряви"

планшет — Падіння при пробіжці. — Прочитав він. — Ясно. Ви якась дивна. На все добре. — Він повернувся вже йти, а потім сказав: «І у нас не має всіляких там Арманів!». Зовсім розгублена я поїхала на роботу.

Повернувшись додому після нудного трудового дня, я відчула полегшення, що Льоки ще не було. Не те, щоб я не хотіла її бачити, просто розмовляти про те, що сталося не було жодного бажання. А може, просто знати, що у них із Вадимом справді були стосунки було нестерпно. Проте згодом, полегшення переросло у хвилювання. Вже майже настали сутінки, а подруги все не було. Майнула думка, що вона у Вадима. Але ж не піду я до нього! Раптом в двері постукали, нарешті, повернулася! На порозі стояв Вадим, він важко дихав, ніби біг.

— Що сталось?

— Привіт! — Він переводив дихання. — Ледве встиг. Льока в лікарні, нічого серйозного, не хвилюйся. Подробиці завтра.

— Стій! Що трапилося?

— Полю, вже майже стемніло. Мені час додому.

— Заходь. — Він здивовано глянув на мене. — Ти й раніше ночував у нас. Нумо хутчіше. Я місця собі не знайду до завтра. — Я брехала, нагло. Я хотіла, щоб Вадим залишився. Ми наодинці. І з ним краще було все з’ясувати. Принаймні на нього я сердилася менше. Миттю глянула на себе в дзеркало, треба було причесатися. Моє неслухняне руде волосся вільно спадало на плечі. І кофтинку потрібно було переодягти, цей чорний пуловер знав кращі часи. Мовчки ми зробили всі приготування й умостилися на софу. Я запалила свічку.

— Розповідай.

— Льока помила підлогу перед тим як закрити кафе. Щось забула в підсобці, хотіла швидко пробігтися, щоб не залишити слідів так і гепнулась. Легкий струс, і ногу зламала.

— Що?! От кадр, ніколи не дивиться під ноги.

— Так і є. Іноді мені здається, що у неї щось із рівновагою не те, її постійно хитає.

— Ха! Ми жартуємо, що у неї навіть хода, як у п’яниці! — Вадим хихикнув.

— Зачекай, а ти звідки знаєш що сталося?

— Ми домовилися разом додому йти. Я зайшов за нею. Дивлюся, а вона на підлозі лежить в позі зірочки, а зверху неї швабра. Як вона падала я не знаю, але швабра ще її по лобі стукнула.

— Бідолашна…

— Припини сміятися.

— Я намагаюся. Ні справді, Льока вічно падає. Так ви разом додому ходите? — Це запитання в мене вийшло задати із серйозним тоном. Вадим припинив сміятися.

— Іноді, коли моя зміна припадає. — Він ніби відчував провину, тому якби виправдовуючись додав, — ти знаєш, ми поруч працюємо.

— У вас стосунки?

— Ну, типу того.

— Давно?

— Пару місяців…

— Пару місяців?! Чого ж ви ховалися?

— Льокі було ніяково перед тобою. У вас, дівчат, дивні правила.

— Так, із колишніми, найкращим подругам зустрічатись заборонено! — Зараз я ненавиділа свою колишню найкращу подругу. Два місяці вони ховалися, а я дурепа, набудувала таких повітряних замків! — Ти не міг обрати якусь іншу дівчину?

— Тобі неприємно?

— Так! Ні!

— Так чи ні? Наші відносини в минулому чи як?

— Звісно… — Я встала. Мене душила образа на подругу. Гнів кипів, але сердилася на себе. Стільки емоцій водночас і треба пошепки терпіти.

— Чому тоді ти вчора так відреагувала? І взагалі, що з тобою сталось? — Я знову сіла поруч з ним, руки тремтіли. Намагаючись вгамуватися я крутила кільце на пальці.

— Розумієш, я не люблю коли з мене роблять дурепу. Саме це ви й робили пару місяців. Цього не потерплю, тим паче, від Льоки. І звісно, чого брехати, я не очікувала того, що побачила. Так, наші стосунки в минулому і почуття також. Але все одно мені неприємно. Просто потрібен час щоб звикнути до вас, як до пари. — В ту мить я їх ненавиділа обох. І всіма фібрами своєї душі намагалася цього не показати. Приборкати лють, яка клекотала зсередини, я вирішила єдиним знайомим мені засобом — відверто поговорити. Добре, що було темно, у світлі свічки було видно лише частину обличчя Вадима та його очі. Вогник відблискував в них, робив його дорослішим, мужнішим. Зараз я вперше подивилась на нього по-іншому. Вадим і справді був вже дорослим, він мав широкі грубі вилиці, тонкі губи, великі зелені очі. Вся його статура ніби була змальована з картини богатирської епохи. Його важко було назвати гарним, можливо навіть велетноподібним, але дуже привабливим. Всі хто його знав, попадали під вплив Вадимової харизми.

— Ти завжди був небайдужим до жінок.

— ЩО?! — Його брови здригнулися вгору.

— Так, згадай, коли я залишалась вдома, ти гуляв з однією із моїх подруг. Постійно обіймався зі всіма. А в разі сварки зі мною, швидко знаходив когось. Чи тебе знаходили, не важливо. Але ти був постійно в центрі жіночої уваги.

— Та ні.

— А як же твоя колишня дівчина, яка вмовляла тебе позбавити її цноти. Ти сам мені розповідав!

— Було…

— Ух… — Важко зітхаючи я відкинулась на спинку софи. — Постійно із-за цього хвилювалася.

— Ніколи б не подумав.

— Так, я це старанно приховувала. Мені було страшно, що ти мене покинеш. В тебе купа дівчат навколо було.

— Я в шоці. Навіть і не думав, що ти переймалася через це. Ти ж знала, що була для мене коханою дівчинкою. — Все, що я почала говорити далі викарбувало не один слід в його душі. Тоді я цього не розуміла. — В мене були такі сильні до тебе почуття. А ти був таким несерйозним. То ти пропадав на декілька днів, потім з’являвся, ніби нічого не сталося. А пам’ятаєш,