Читати книгу - "Царський пояс"

їх, – сердитим голосом пояснив «дядечко».

Але Мишка не образила непривітна відповідь. Він продовжував дивитися на всі боки.

Он пасуться коні. За ними свині з поросятками. Поросятка повискують і п’ятачками штовхаються. Кумедні!

Все виразніше вимальовувалася місцина, де осіли люди. Вона зусібіч оточена возами. Вози всякі. І малі, і великі. Здебільшого з халабудами. Мишко уважним поглядом окинув пересувні засоби давніх людей. Він точно таких не бачив. Ці з високими дерев’яними колесами. І таких коліс у возі чотири або й шість. «Наче вагони, або будинки на колесах. У них, напевно, живуть під час подорожі», – підсумував свої дослідження малий слідопит.

Непомітно в’їхали в наметове містечко. Чому Мишко назвав містечко наметовим? Бо різнокольорові парасольки насправді були наметами. «От би пожити у такому житлі! А потім, так – між іншим, сказати хлопцям: «Я жив у червоному наметі. Було класно». Хлопці луснуть від заздрощів. Бо в нашому селі немає ні таких наметів, ні возів-будинків на шістьох колесах. Здорово все таки, що я у Скіфії!», – радів Мишко.

Раптом щось боляче штурхнуло його в спину. Він зойкнув, а «дядечко» почав цьвохкати нагаєм. Від коня з гиком і вищанням розбігалися маленькі істоти: ведмеді, вовки, кози, лисиці, зайці, коти. Голови у них величезні, з настовбурченою шерстю або пір’ям. І до того ж ядучого яскравого кольору: малинового, зеленого, червоного, жовтого. З-під кожної копиці на Мишка з цікавістю поглядали розмальовані очі. Істоти показували йому кінчики язиків і некрасиво кривилися.

Мишко прилип до вояка, що завзято розмахував над рядженими нагайкою і водночас підганяв коня. Маленькі істоти залишилися позаду.

Ватажок скіфів наказує здерти шкіру з членів Остапової родини. З Мишка теж

Вояки зупинили коней коло білого намету. Відразу підбігли чоловічки, схожі на комах. (Чоловічків, засмаглих, худих і голомозих, з брудними пов’зками на стегнах, Мишко подумки назвав рабами.) Вони грубо стягнули полонених із коней, яких кудись повели.

Остап, Марійка та Мишко у чужому, явно ворожому до них оточенні, почувалися погано.

Хлопчик незадоволено сопів. Сердився на мишу, що кудись здиміла. Брехуняка! Наобіцяла йому та його батькам у Скіфії велику купу благ. А вийшло навпаки: їх ніхто тут не чекав. Ображають. Скажений штурхнув нагаєм татка у спину.

Невеселе кіно продовжувалося. Мишко з насупленими бровенятами уважно його «переглядав». Туди-сюди ходили бородані. На ходу ляскали гострими ножами і короткими мечами. Раби мовчки носили горщики, набиті чимось мішки і тюки. «Ой, що то за молодчик із чистим підборіддям. З відстані проштрикує мене сивими, як у кота, очиськами. Ха! Ха! Забрався на високий стілець і вдає із себе пана. Напевне, панський синок. Прикид на ньому багатий: куртка з блискучої жовтої тканини, ще й оторочена пухнастим хутром. На голові гостроверха голуба шапка. На її кінчику золота шишка. Коло синка порядкує чимало чоловічків. (Так Мишко зневажливо називав низькорослих скіфів.) Серед них і військові, і сивобороді діди. А що це за один у довгому балахоні? Опудало городнє!»

Панський синок звів докупи руді брови. Він гордовито тримав руку на широкому поясі, немовбито хвалився ним. Ось тицьнув пальцем у бік полонених. Задиристо крикнув:

– Хто це?

Скажений запопадливо зігнувся перед крикливим. Швидко рапортував:

– О Скіле, клянуся всемогутнім Папаєм і дружиною його Апі, ми затримали цих людей на могилі покійного дорогого вождя. Хай живе вічно!

– Чому топталися на святому для нас місці? – нестямно закричав Скіл.

– Клянуся бородою Папая, чоловік із жінкою уважно розглядали видноколо, а хлопець шпортався у мішку.

Мишко рвучко переклав мішечок, в якому на споді ворушився зайчик, позад себе.

– Ці люди дуже підозрілі, – прошамкотів дідуган, що тримав за вухом долоню. Напевне, глухий.

– Дуже підозрілі, – луною повторив Скажений.

І тут же додав кілька власних спостережень:

– Знають нашу мову, а розмовляють як еліни – з акцентом. І одяг на них чудернацький.

«Наш-то одяг чудернацький?» – мало не крикнув Мишко.

Панський синок задумливо стукав палицею. Мишко помітив, що палицю вінчала голова птаха з хижим дзьобом.

– Так, так. Щось тут не так, – роздумував синок.

Несподівано ляснув себе по лобі. Радісно скрикнув, просвітлений здогадкою:

– О, так вони шпигуни! Нишпорки. Це перси закинули до нас бродячу сімейку. Браття, слухайте мою команду: здеріть із шпигунів шкіру. З малого теж. Надто цікавий. З виконанням команди не зволікайте. Вичиніть і висушіть шкіру. Жінки пошиють мені плащ. Гарний вийде плащик. Білий, м’який. Ги-ги-ги!

Він противно реготав, вишкіривши гострі зуби.

Мишко перевів погляд на батьків. Обоє стояли ні живі, ні мертві. У Мишка урвався терпець. Хто він такий цей хлопчак, що їм погрожує?

Мишко вибіг наперед.

– Миша сказала, що у Скіфії будуть нам раді, – крикнув навмисне голосно, щоб всі його почули. Також той, беззубий і глухий дідуган.

Синок вибалушив на Мишка сиві очі.

– Миша?

– Так, миша. Вона збирала у скіфському степу траву з корінцями. В’ялила її, сушила. Потім дрібнила. Запихала траву в скляний ріжок[3]і приносила мені. Миша лікувала мене сушеними паличками одинадцять днів. Палички надзвичайно смачні. Солодші за халву.

Синок водив котячими очима і про щось своє думав. Кілька разів проштрикнув очиськами Мишка. Перепитав:

– Малий, ти не переплутав?

– Ні, я скляний ріжок чітко бачив На тонкому його кінці – лисичка з гострими вушками та живими очима…

Неповнолітній начальник довірливим голосом розказував:

– Голубий ріжок – дарунок племені кривавих від царя. Ріжок пропав був. Пригадую, шукали його рівно одинадцять днів. Але сьогодні його несподівано знайшли. Так ти, малий, знаєш злодійку? Назви її. Я велю їй відрубати голову.

Михайлик розгубився. Опустив голову,