Читати книгу - "Квазіавтостоп"

винесеної на обговорення, то можу взяти на себе відповідальність і далі продовжувати свої розмірковування.

Отож у січні 1999 року мені врешті вдалося прочитати останній з романів Мілана Кундери «Справжність» («Иностранная литература», 1998, № 11). Про цей твір на початку 1998-го розповідав мені Тарас Прохасько. Він ще не читав самого роману, оскільки його ще не встигли перекласти, однак в одному зі свіжих номерів журналу «Spiegel» натрапив на рецензію, в якій аналізувалась поява цього твору. Німецький літературний оглядач відзначав, що Мілан Кундера, вже майже сімдесятирічний письменник, вкотре здивував читачів надзвичайно талановитим твором, з цілком оригінальним сюжетом і незвичним для його письменницької манери стилем. Цілком закономірно виникає запитання: чому я розповідаю про новий роман Мілана Кундери, який він узагалі має стосунок до обговорюваної нами теми? Відповім. По-перше, цей прозаїк — один з тих письменників у світовій літературі, твори яких я особисто найбільше шаную. Це, так би мовити, цілком суб’єктивний ракурс проблеми, інший її бік, звісно, цілком об’єктивний, і про нього зараз якраз і піде мова. Мілан Кундера до 1968 року жив у Празі, відтак після придушення «празької весни» був змушений покинути рідну країну, і з 1975 року живе в Парижі. Однак його творчість, умовно кажучи, «чехословацького» періоду, а пізніше і творчість еміґрантських «французьких» років, цілком підпадає під означення «класична східноєвропейська проза». Це визначення, зауважу, є само собою цілком суб’єктивним, бо ж хіба можна талант майстра слова, його твори вкласти в якісь аксіоматичні (в нашому випадку літературознавчі) формулювання. Проте нам, як і будь-кому, для того щоб провадити дискусію або ж аналіз, необхідна певна система координат. Отож погодьмося із визначенням: «Мілан Кундера пише типову східноєвропейську прозу, точніше кажучи, надзвичайно талановиту східноєвропейську прозу». Саме в цьому місці можна уточнити: проза в колишній Чехословаччині, а нинішніх Чехії та Словаччині, ніколи не була східноєвропейською, себто подібною якимись спільними рисами до української, білоруської, певної частини російської прози. Чехословаччини — споконвічно Центральна Європа. І тут відповідно цілком відмінна від східноєвропейської (читай: і української) культура, ментальність, література. Однак, і все ж, я говорю: «Мілан Кундера». Він, на мою думку, є одним з найкращих прикладів «літературного моста» між східноєвропейською та західноєвропейською літературою, він з’єднує їх уявно обома руками своєї творчості, спираючись міцно ногами на центральноєвропейську традицію, на свій споконвічний естетичний ґрунт. І все ж, чому саме він, а не хтось інший? На це існує цілий ряд причин і цілий ряд відповідей. Можливо, розглянувши їх, ясніше зрозуміємо різницю між нашими українськими «ґрунтівцями» та «західниками», і водночас усвідомимо тісний, нерозривний зв’язок між ними, який врешті дає підстави говорити про те, що в сучасних літературних умовах перемогу здобуває той, чи, правильніше, справжнім європейським письменником стає той (даруйте за певну банальність), хто поєднує в своїй творчості одразу ці дві літературні традиції, які вже не одне століття існують, скажемо вужче, в українській прозі.

Живучи наприкінці другого тисячоліття, чимало письменників з різних країн світу були перейняті однією мрією — сказати «останнє» вагоме, підсумкове (бодай для останніх ста років) слово в літературі. Це «слово», звісно ж, мало бути втілене в бодай одному, а краще багатьох творах. До вузького прошарку тих прозаїків, яким вдалося перехворіти цією спокусливою хворобою і залишитись «справжніми», належить якраз Мілан Кундера. Починаючи з 1990 року, мені вдалося прочитати переклади наступних романів письменника: «Жарт» (Иностранная литература, 1990, № 9,10), «Нестерпна легкість буття» (ИЛ, 1992, № 5–6), «Неквапливість» (ИЛ, 1996, № 5), «Справжність» (ИЛ, 1998, № 11). Мені, на жаль, із цілком об’єктивних причин не вдалося ознайомитись із ще двома творами Мілана Кундери, надрукованими в «Иностранке», романом «Безсмертя» (ИЛ, 1994, № 10) та його есе під дещо дивною, на перший погляд, назвою «Коли Панурґ перестане бути смішним» (ИЛ, 1994, № 7). Це, так би мовити, панорама бібліографії доступних мені творів, саме на них я й збираюсь спиратися надалі (можна, звісно, було б пригадати ще вітчизняну публікацію «Нестерпної легкості буття» в журналі «Всесвіт»[3], однак вона з’явилася на два роки пізніше від російського перекладу).

Кундеру позбавили чехословацького громадянства вже заочно, в 1979 році. 1967 року ще в Празі встиг побачити світ його роман «Жарт». Типовий твір празької «відлиги», щось схоже на твори наших шістдесятників, які послизнулись своїми долями і творами на льоду «хрущовської відлиги» і кров з їхніх розбитих голів і сторінок бризнула на Центральну Європу. Наприкінці шістдесятих тодішній ще «ґрунтівець» Кундера описує у своєму романі до болю знайому нам ситуацію: талановитий студент Людвік, активний молодий комуніст, як зрештою тисячі схожих на нього, пишучи листа до коханої, яка поїхала в будівельний загін, вирішує пожартувати і для того, щоб якось здивувати її і зацікавити, пише на листівці: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровому духу притаманний запах дурості! Хай живе Троцький! Людвік». Свідома молода комуністка, а можливо, і безпартійна, це, зрештою, не має принципового значення, як і належить, ненавиділа троцькістів, отож віднесла листівку до парткому. «Жарт» зламав долю юнака. У творі вибудувана захоплююча мандрівка лабіринтом людських доль, долі країни, зрештою, все це, незважаючи на абсолютну універсальність і типовість зображуваної ситуації, водночас настільки «чеське», що часом хочеться запитати, звідки в Кундери так багато «ґрунтівства». Людвік через багато років пробує помститись минулому, помста виходить трагікомічною. Через деякий час він з фатальним спокоєм усвідомлює, що неможливо помститись примарам, тим паче неможливо помститись містечку, де ти народився, своїй «малій батьківщині» (як ми звикли говорити), яку любив і людей якої вже давно почав ненавидіти. Церкви, будиночки під черепицею, поля, народні звичаї (опис весілля в романі), зрештою, домашнє, своє, містечкове, але чеське пиво, — все це повертається до Людвіка з новою силою, руйнуючи всі заборола забуття, які він вибудував, живучи далеко від рідного дому. В фіналі роману, стоячи біля товариша, який помирає, Людвік розуміє, що ці вже підстаркуваті друзі, які його зраджували, їхні жінки, їхні долі, — все це насправді його ніколи не покидало, як і ця земля, яку він так прагнув вважати лише географічним місцем свого народження. Нагадаю, що цей роман Мілан Кундера завершив 5 грудня 1967 року.

Наступним кроком письменника був роман «Нестерпна легкість буття», який побачив світ у 80-х роках і, за визначенням провідних європейських літературних критиків, став найбільш помітною літературною подією останніх десятиліть. Колишній «ґрунтівець» Мілан Кундера (не забуваймо, ми керуємося у своїх