Читати книгу - "Старі-старі казки"

а я маю намір бути з ним завжди!

– От як погонить він тебе під три чорти, як і нас, – сказало Чудо Спокою, – побачимо, що ти зможеш вдіяти.

– А я буду, буду! – тупнула ніжкою Удача і закопилила губи.

– Діло твоє, – сказали брати.

Чудо Кохання і Спокою не вгадали: Сашко прожив сімейним життям, у відноснім мирі і злагоді, аж цілих сім літ. Взагалі той період був у нього дуже непоганим: народив двох доньок, побудував дім, купив престижне авто. А також завів симпатичну коханку. Точніше дві, вже якщо до кінця правду говорити. Бо як Сашко не кріпився, але не та людина поруч – то як камінь, який тягнеш на собі, без права викинути. І все йому сходило шито-крито, але тільки тому, що Удача невідступно слідувала за Сашком.

– Ну і дурепа ти, – сказало Чудо Кохання, яке вже почало підозрювати, що сестриця малость до підопічного небайдужа, – найди собі інший об'єкт. Ти бачиш, що цей вже забронзовів, наче пам'ятник, ціни собі не зложить…

Удача зовсім не збиралася кидати Сашка, але сталося непередачуване: вона захворіла. Дивуватись нема чому: Чудеса теж хворіють. Це трапляється, коли вони не доотримуть від людей енергію віри, бо ж коли їх використовують безбожно і занадто часто. Удача умудрилась поєднати два в одном. У неї в медичій карті було написано: цілковите виснаження. Вона не хотіла лягати в лікарню, все за Сашка свого переживала. Та брати відправили її під крапельниці насильно, клятвенно пообіцявши, що приглянуть за ним.

Тільки нічого з того приглядання не вихоило. Після того, як Удачу поклали в лікарню, Сашкове життя пішло шкереберть. Жінка дізналась про коханок, почала з дому гнать, як пса шолудивого. З дітьми бачитись не давала, погрожувала розлученням і повним розоренням. Коханки, дізнавшись про існуваня одне одного подружились, як поганій мелодрамі, і, змовившись, сказали – або женись на котрійсь, або на хєр з пляжу- все життя в любовніцах ходить не намєрєни! «Та й на чорта здалися, – інколи думав Сашко —, спротивіли обидві». Бізнес стрімкими темпами котився до нуля. І опинився наш герой, без кола, без двора, сам один, як в полі воїн. Але не це було найстрашішим. Така темнота, чорнота, відчай, а ще печаль і сум, через те, що не вгадав він своєї долі, не зустрів справжніх щастя та любові, застелили йому душу, що не хотілося Сашку нічого. Які там чудеса? На хєр всі чудеса! Нема в світі ні чудес, ні янголів, ні Бога, а тільки є крива дорога! І пішов він тією кривою дорогою! Чудив так, що оточуючі тільки за голови бралися. П'янючий, як дим, сідав на свою сріблясту «Ауді» і, на шаленій швидкості, мчав, не розбираючи дороги світ за очі, підсажуючи в машину всіх, кого зустрічав по дорозі. Всі придорожні забігайлівки були його, дівки теж. Сашко пив день і ніч, і Чудо Здоров'я, раз по раз хрестячись, лементувало:

– Я відмовляюсь працювати в таких умовах!

Чудо Душевної Рівноваги і Спокою взагалі відмовчувалось…

Сашка рятувало тільки те, що Удача, вся перемотана трубочками від крапельниць, тягнучи за собою по лікарняному коридору систему, залізала на найближчу до Землі хмару і звідти слідкувала за своїм дурнуватим Сашком, оберігаючи його від біди.

– Блін, він же її угробть! – в розплачі заламували руки брати, але Удача лишалась непохитною в своєму рішенні до кінця іти за ним.

Тож і брати Чудеса, хотіли вони того, чи ні, єдиним фронтом мусили стоять за придуркуватого Сашка – інкше вони його тепер і не називали. Та толку? Закритий він був для них, як стародавні єгипетські письмена.

І от коли вже від Удачі залишилась лиш тінь, вона почала усвідомювати, що програє цю битву і скоро їй самій знадобиться удача, сталося диво..

Удача сиділа на своїй хмарі і проливала останні, що залишились в неї, сльози, над своїм дурним Сашом. Полилися вони на землю теплим дощем і дісталися до Сашка, який саме дрих біля своєї машини після чергової пиятики. Він відчув, як гарячі краплини тічуть по його обличчю, стікають донизу, дістаються зачерствілого і зболілого серця, промиваючи там доріжку – все більшу, і ширшу, чистішу. Сашко розліпив повіки, подивився в небо, прямо Удачі в очі, усміхнувся і раптом сказав:

– Це ти, моя мила? І ви тут! – підморгнув він братам Чудесам, – дякую! Я знову з вами! – і щасливо посміхнувся.

– Він що – бачить нас? – неймовірно здивувалось і зраділо Чудо Спокою, – ну це зовсім інша справа!

Удача стомлена, але не менш щаслива, тихенько засміялась…

До чого ця казка, може спитаєте ви? Вірте в Чудеса та Удачу, і тоді вони будуть вірити в вас. Власне, вони ніколи й не перестають це робити…

Король Дроздоборід

Жив був собі один король. Прозивали його Дроздоборід. Але тільки не через те, що в нього була борідка, гостра, як дзьоб у дрозда (це всьо романтичні брєдні), а через те, що він у дитинстві цим дроздам дзьоби калічив. Чи то жорсткий був хлопчик, чи то просто чомусь цих птахів не злюбив – хто зна. Скоріше перше. Але обаятєльний виріс юноша, а далі сформувався мужчина. Із категорії, про яких кажуть: що таке по справжньому привабливий мужчина? Це коли він ше нічого не запропонував, а ти вже на все згодилась. В чому заключалась привабливість Дроздоборода – сказати важко. Він не був красунчиком, спортом не займався, тож про якусь там мускулатуру і мови не було. Король навіть пішки ходив мало. Одного разу зламалась його улюблена «КІА – черата», а всі інші засоби пересування проходили техогляд, і Дроздоборід залишився «безлошадним». Психував неймовірно, але на пропозицію міністра зв’язку і транспорту скористатися велосипедом, чи суспільним транспортом, як це, наприклад, роблять європейські високопосадовці, тільки гаркнув:

– Ти шо, вчадів?! Да в мене через десять хвилин крепатура буде!

І засів вдома, ні хєра не робив. А державні справи що? Хай ідуть собі, як їм треба. Канєшно, Дроздоборід був здібним парубком і за один день міг перелопатити стільки роботи, шо комусь і за тиждень не справиться. Але працювати він не дуже любив, особливо, без натхнення. Кого любив, так це жінок.

– Всі ми в чомусь задроти, – бувало, філософствував він за пляшкою «Абсолюта», – у кожного свої зай…би. От мені аби – баб потягать. Такий мій зай…б.

Баб, пардон, жінок і дівчат у Дроздоборода було нємєряно, інших він навіть по п’яні і не пам’ятав, і обличчя б не згадав, як зустрів би десь. Жінки надавали