Читати книгу - "Бомбардир"

версту відгонить канцелярією та «Советским спортом». Незважаючи на це, я дещо занотував, скопіював усі посилання з перших десяти сторінок пошуковика, а потім перевів мало не сотню аркушів казенного паперу на роздруки. Тепер – додому.

Виспатись, як я вже казав, не вдалося. Падаючи в ліжко, я забув вимкнути мобільник, і рівно об одинадцятій підвівся від його пронизливого вереску.

Я застогнав, почекав трохи в надії, що тому, хто телефонує, набридне слухати довгі гудки, але потім однаково потягся за телефоном.

– Доброго дня, Олексію Петровичу! – почув я зовсім не знайомий, але цілком приємний жіночий голос.

– Ранку…

– Перепрошую?!

– Доброго ранку, кажу.

Дівчина на мить розгубилась, але відразу повернулася до завченого тексту:

– Мене звати Оксана, я представляю службу клієнтської підтримки «Вашого банку».

– Нехай. І що спонукало?

– Олексію Петровичу, на ваше ім’я надіслано грошовий переказ у розмірі двох тисяч фунтів стерлінгів. Відповідно до постанови Національного банку України, грошові перекази, надіслані в іноземній валюті, ви можете одержати тільки в національній валюті, тобто в гривнях. Щоденна транзакція не може перевищувати двадцяти тисяч гривень. Національним банком на сьогодні встановлено такий курс: за один фунт стерлінгів – тридцять п’ять гривень. Таким чином, на ваш поточний рахунок зараховано сімдесят тисяч гривень рівно…

Тут я остаточно прокинувся.

– У вас є до мене питання? – поцікавилася дівчина.– Я можу вам чимось допомогти?

– Ні, сонечко, дякую дуже!

Мене охопило збудження. Отже, все правда! Англійці переслали обіцяні дві тисячі! Особисто мені цього вистачило б на рік цілком стерпного життя – якби не регулярні набіги любої дитини й дедалі вищі, аж до озвіріння, комунальні платежі.

Я швиденько приготував омлет по-каталонськи (якщо хто не в курсі, це звичайний омлет, тільки з шинкою, помідорами й тертим сиром) і висьорбав цілий чайник міцного зеленого чаю з лимоном і м’ятою. Переказ із Британії спрацював як гонг перед початком раунду, і зволікати з виходом на ринг не випадало. Ще звечора я вирішив, із чого почну, тому квапливо повкидав у дорожню сумку деякі речі, електробритву й зубну щітку, зверху прилаштував ноутбук і буквально вибіг на вулицю.

Дорогою до метро зателефонував дочці, повідомив, що їду на кілька днів. Тому якщо вона хоче одержати спонсорську допомогу, то повинна о другій дня – і ні на хвилину пізніше – чекати біля головного входу залізничного вокзалу.

Ну, в таких ситуаціях вона в мене взірець пунктуальності!

Мій квапливий від’їзд цю двадцятирічну красуню не дуже зацікавив. Зате оперативність, із якою я виконав її прохання, здивувала. Одержавши обіцяне, вона цьомкнула мене в неголену вилицю, побажала успіху – і відлетіла.

За десять хвилин я вже сидів у вагоні другого класу «Інтерсіті+», що їхав маршрутом Київ—Запоріжжя. Крісло виявилося зручним, я витяг із сумки пачку роздруків, прилаштував на колінах, маючи намір зануритись у всі ці нісенітниці протягом поїздки – та не минуло й півгодини, як мене стало хилити до сну.

Прокинувся я від того, що мене трусила за плече літня провідниця в бордовій уніформі, що сиділа на ній, як чужа.

– Шановний, у вас папери розсипалися! – повідомила вона, тільки-но я продер очі.

Я оглянув її каламутним поглядом:

– Де ми?

– За п’ятнадцять хвилин – Дніпропетровськ… Стоянка десять хвилин. У вас же квиток до Дніпра?

– Так точно, дякую. Кава у вас знайдеться?

– Тільки у вагоні-ресторані.

Я позіхнув, потягнувся й став збирати роздруки. Тягтися до вагона-ресторану не мало сенсу.

А от із часом прибуття я промахнувся. Було вже темно, коли я ступив на перон. Пів на дев’яту. У цей час у спортінтернаті нікого не знайти, їхати туди безглуздо. Заночувати в когось зі знайомих? Тоді треба було домовлятися заздалегідь. Тому я попросив першого-ліпшого таксиста відвезти мене до якогось недорогого готельчика в межах центру міста.

Таке я міг собі дозволити, як і солідних розмірів стейк у затишному ресторанчику при готелі – з хрусткою картоплею, руколою та невеликою запітнілою карафкою…

Спав я мов немовля, незважаючи на чуже ліжко й жорстку, перекрохмалену постільну білизну. Поснідавши, розпитав на рецепції, як звідси дістатися до потрібної мені вулиці, відшукав зупинку маршрутки й поїхав.

Порівняно з тим часом, який зазвичай доводиться витрачати на дорогу в Києві, дістався я швидко. У спортінтернаті відшукав кабінет директора. Постукав, не одержавши жодної відповіді. Посмикав ручку – замкнено. От уже чого не очікував!

– Когось шукаєте? – почулося за спиною.

Я розвернувся.

Переді мною стояв чоловік років сорока. Високий, молодого вигляду, підтягнутий. Вік виказували тільки нитки срібла в чорному волоссі. Судячи з фігури й постави, у минулому він професійно займався футболом, та й зараз лишався в непоганій формі. Очевидно, й далі регулярно грав, але вже тільки заради задоволення. Колишніх футболістів завжди помітиш навіть у юрбі. Довгі стрункі ноги з потужними м’язами, специфічна хода. А може, просто особлива енергетика. Інколи навіть в опущеному, наскрізь пропитому безхатченку з опухлою фізіономією раптом упізнаєш колишнього хавбека, чиє ім’я колись було в усіх на вустах.

– Приходько, Олексій Петрович,– відрекомендувався я.– Тижневик «Територія футболу».

Незнайомець усміхнувся:

– Знаємо-знаємо. Навіть передплачуємо. Пацанам рекомендую – замість того щоб в Інтернеті висіти.

– Радий чути. Як би мені з вашим директором поговорити?

– Олег Іванович саме в Києві. Вирішує питання. А я його заступник, так що готовий допомогти чим зможу. Чи вас цікавить виключно його персона?

– Я, знаєте, теж заступник,– незграбно пожартував я, відчуваючи певне розчарування.– Думаю, нам простіше знайти спільну мову.

– Тоді прошу до мене,– він відчинив двері кабінету навпроти й пропустив мене вперед.– Чаю?

– Не відмовлюся.

Кабінет виявився тіснуватою, але охайною кімнаткою, обставленою недорогими офісними меблями. Стіни обвішані фото, дипломами, медалями. Центральне місце займає плакат із зображенням дитячої футбольної команди й підписом «U-15». Сам господар кабінету – в центрі композиції. Певно, очолює команду в цій віковій групі.

Увімкнувши чайник, господар кабінету раптом обернувся й простяг руку:

– Але ж я так і не відрекомендувався! Костянтин Омельченко, можна без по батькові.

Ми обмінялися трохи запізнілим рукостисканням.

– От і чудово,– енергійно кивнув він.– То що привело вас до нас, Олексію Петровичу? Цікавитеся дитячим футболом? Тоді ви просто за адресою – у нас займаються понад тисяча дітей, чотири команди грають у дитячо-юнацькій лізі. У минулому сезоні в трьох – призові місця, а моя вийшла в чемпіони…

– Не хотілося б вас розчаровувати,– перервав я його монолог,– але я з іншого приводу.

Омельченко виловив розмоклий пакетик із чашки з клубною емблемою, віджав і точним кидком відправив у кошик для паперів, що стояв у далекому кутку.