Читати книгу - "Тіні наших побачень"

за разом ставити на стіл прибори, а потім знову нарізати маленьку порцію. Його потішали ці зайві рухи. Її параноїдальна ідея перевіряти, чи замкнула двері. Стримана міміка, але живі погляди. Побутова акуратність і продумана обережність.

Загалом вона була логічна і зрозуміла, із набором доречних слів і правильних думок. І навіть ніжність набувала з нею забутого відгомону юності. Вона отри­мувала все, що від нього вимагали інші, але спонукала його діяти — не вимагала, просто схиляла до дій, викликала бажання вчинити, як вона цього хотіла. Йому це подобалося. Розумна жінка, з якою можна мати справу. А він не надто довіряв жінкам.

Вони зустрілися в ресторані, і, як вона потім зізнається, її розчулила його втома — не та, що була спричинена важким днем, а та, в якій відчувалися давні пошуки спокою. Чи, радше, скидалося на те, що йому варто було б трішки розслабитися.

— У мене квитки на «Маленькі подружні злочини», підеш зі мною в театр? Я давно не була на побаченні, — сказала вона, підсівши за його столик. — Який у тебе розмір члена? — було її наступне запитання. — Скільки в тебе було жінок?

Ще вона хотіла розпитати його про бізнес і модель машини, адже це те, чим чоловіки завжди «завойовують». Неначе вона не знала, до чого веде цей сценарій, неначе не вона його розпочала. Насправді хотіла вберегти себе від прийдешніх розчарувань і потреби дізнатися про його здобутки. Наче вона всього цього ніколи не зазнавала. І не знайшла кращої ідеї, ніж, запевнивши в інтимному результаті знайомства, змусити звернути на себе увагу. Сказати: «Мені треба, щоб мене цінували, цікавились мною». Хіба важко помітити, що її повільна хода — наслідок узування кросівок на регулярній основі, а вицвілий колір сукні свідчить не про вельми веселе світське життя.

— Сьогодні нічого не відбудеться, — сказала вона, знімаючи його сорочку, — мені холодно. Зігрій мені ноги. А завтра ми поснідаємо і втечемо від усіх.

І він залишився ще на два дні, забувши про квиток на ранковий літак, вимкнувши телефони. Вони разом провели час на озері. А він зауважив, що давно так вільно не почувався. І здавалося, він не зможе цього позбутися, уникнути, не зможе втекти — і не захоче.

— Припини повторювати мені про «доросле спри­йняття речей», — сказала вона на прощання. — Навіть коли все очевидно та зрозуміло, людям треба періодично слухати слова на підтвердження своїх думок. І що старшою людина стає, то більше, здається, їй це потрібно. Оскільки надто багато вже зрозуміло. І тоді такі дитячі дурниці дуже рятують, особливо коли їх говорить хтось близький, особливо коли хочеш це від нього почути.

Її вчили терпіння й покори. Бо це найкращий спосіб боротися із труднощами, удаючи, що не помічаєш їх. Саме тому Андреа не впізнавала себе. Не розуміла, звідки взялася ця смілива зухвалість. Вона не вміла обирати, дозволяючи обставинам розпоря­джатися її життям. А вона якось підлаштовувалася. А потім відбувся колапс, бо людина завжди підводиться, якщо дістає дна — тіло автоматично запрограмоване на якийсь рух. Хоча її тіло й не звикло до різноманіття квінтесенцій. Колись подруга порадила їй геть утекти. Розпочати життя, де її ніхто не знає. Вона запевняла, що мозок завжди спрямований на забуття. А тим паче в новому середовищі.

І Андреа віддалася. Заплющила очі на всі застереження, зірвала всі стопи й запобіжники, перестала уникати небезпечних моментів. Що їй подобається, у що вона закохується, що завжди хотіла спробувати? Вона пообіцяла не впускати іншого чоловіка, допоки не забуде попереднього. Це наче змішані парфуми чи неправильно підібраний десерт до вина або ж сир до риби. Вона чула в якійсь передачі, як шефи висміювали останнє. Вона ж віднедавна і кулінарією захопилася. Про що вона тільки не думала....

Він їй був потрібен, щоб забутися. Хоча до нього теж були свої вимоги. Він не може її звинувачувати, не має ставити запитань — має звільнити її. Щоб вона зрозу­міла, що знову може бути собою, знову може бути сама.

Ці три дні з Деніелом були перепусткою, звільненням. Вона усвідомила: втрачати нічого, врешті, вона нічого більше не очікує, сприймає все як є. І це зовсім не смиренність, а філософія. Адже аналіз почуттів не має сенсу, почуття не треба проговорювати — їх достатньо відчути, розслабитися, піддатися течії, а не просто йти вздовж берега, боячись зайти в море.

Він сказав, що все покине й переїде до неї... Яка самовпевненість! Їй простіше сприйняти це за дурницю, авантюру, спустити все на жарт і розчинити в часі, аніж дозволити цьому статися.

Гештальт закрито. Андреа всміхалася.

Вона, зрештою, залишила валізи. Взяла кілька пар білизни, дві сукні, черевики та іспанський розмовник.

Сан-Франциско, листопад, 2016

Нодус Толленс

Я потім довго згадував саме цю зустріч. Наче цей день був визначальним, попри те що були наступні, де ми ставали щирішими, ближчими, можливо, навіть зрозумілішими одне одному. Імовірно, це пов’язано з обстановкою, яка не спонукала до знайомства, або ж зі знайомством, яке ні до чого не спонукало. Такі випадкові можливості часто підстерігають нас у моменти найбільшої чи то напруги, чи то розслабленості. Але право вибору завжди залишається.

Терпке літнє повітря поступово наповнювало зал очікування і робило це і без того нестерпне очікування ще нестерпнішим. На екранах транслювали останні новини та рекламні ролики. Навколо метушилися туристи. Диктори оголошували найближчі рейси, що спричиняло внутрішні міграції подорожніх. Спостерігати за цими рухами найцікавіше, коли ти сам його безпосередній учасник. Якщо вслухатися в розмови, можна дізнатися деталі бізнес-поїздок, сімейних вікендів або пережити емоції першого польоту. Можна допомогти шукати багаж, пройти реєстрацію або просто поспівчувати тим, хто свій рейс благополучно пропустив. Тоді варто зауважити, що цей випадок мав би змусити задуматися над правильністю маршруту. Або ж стежити, як вони, розгублені чи сповнені агресії, щосили намагаються довести справу до логічного завершення, часто гортають сторінки паспорта або нервово поглядають на годинник.

Я теж любив дивитися на годинник. Мені здавалося, що стрілки інколи рухаються нерівномірно. Здебільшого це було спонуканням до філософських роздумів, специфічною роботою годинникового механізму чи зоровою ілюзією через тривалу концентрацію