Читати книгу - "Північний вітер"

RE:

Дорогий Лео, для одного разу це навіть забагато! Мабуть, маєте чимало вільного часу. Чи це для Вас робота? Ви за це отримуєте компенсацію? А як щодо податків? Знаю, я гостра на язик, але лише на письмі. І лише тоді, коли почуваюся невпевнено. Лео, Ви змушуєте мене почуватися непевно. Проте я точно знаю лише одне: так, я хочу, щоб Ви й надалі мені писали, якщо це Вам не складно. Якщо я ще не достатньо зрозуміло пояснила, то спробую ще раз: ТАК, Я ХОЧУ ОТРИМУВАТИ ЛИСТИ ВІД ЛЕО!!! ХОЧУ ЛИСТІВ ВІД ЛЕО!!! ХОЧУ ЛИСТІВ ВІД ЛЕО!!! ЩЕ БІЛЬШЕ ЛИСТІВ ВІД ЛЕО!!! ДУЖЕ НА НИХ ЧЕКАЮ!

А тепер хочу, щоб Ви мені щиро відповіли, чому Ви не мали причин мною цікавитися, а лише «особливий привід». Цього я конче не розумію, але мені дуже цікаво.

Бажаю Вам усього найнайкращого (і ще раз усього найкращого).

Еммі.

PS: Останній Ваш лист просто супер! Аж ніяк не кумедний, але насправді суперський!

Через день

Тема: Веселого Різдва

Знаєте, дорога Еммі, сьогодні порушу нашу з Вами традицію та розповім дещо про своє життя. Її звали Марлен. Ще якихось три місяці тому я б написав: її звати Марлен. А сьогодні кажу, що її звали Марлен. Після п’яти років теперішнього, що не мало майбутнього, я нарешті опинився у нашому минулому. Я не розповідатиму Вам про подробиці наших з нею стосунків, але скажу, що найпрекраснішим у них було щоразу починати все спочатку. Ми так затято починали все з самого початку, що робили це залюбки кожні кілька місяців. Ми були «найбільшим коханням у житті» одне одного, але лише тоді, коли розривали стосунки і знову намагалися зійтися.

Восени все зайшло ще далі: у неї з’явився інший мужчина, з яким вона цілком могла б залишитися. (Пілот якоїсь іспанської авіалінії. Хоч це й несуттєво.) Коли я про все дізнався, то раптом відчув стовідсоткову впевненість, що Марлен — «жінка мого життя» і я мушу зробити все можливе, аби не втратити її назавжди.

Тижнями я робив усе можливе, ба навіть більше. (Про подробиці краще все ж не розповідатиму.) Вона вже була готова дати мені, себто нам обом, останній шанс: Різдво у Парижі. І там я мав намір — тут можете посміятися від душі, Еммі, — зробити їй пропозицію. Хіба не бовдур? Вона чекала повернення свого іспанця, щоб розповісти йому всю правду про мене і про Париж. Сказати, що їй шкода. Коли я думав про Марлен і цього пілота, мене охоплювало огидне відчуття, наче в животі гудів двигунами іспанський аеробус. На календарі було 19 грудня.

По обіді я отримав, ні, навіть не телефонний дзвінок, а страшний лист електронною поштою від неї: «Лео, я не можу, пробач. Париж буде ще однією брехнею. Пробач!» Чи щось таке. (Насправді не щось таке, а докладно таке — слово в слово.) Я одразу написав їй відповідь: «Марлен, я хочу, щоб ми побралися. Я все вирішив. Я хочу бути з тобою, назавжди. Тепер я точно знаю, що можу. Ми маємо бути разом. Повір мені востаннє. Давай поговоримо про все в Парижі, погоджуйся, прошу».

А тоді я чекав відповіді: годину, дві, три. Кожні двадцять хвилин розмовляв з її глухонімим Mobilbox, перечитував старі, збережені на комп’ютері листи про кохання, на моніторі розглядав наші світлини, зроблені під час безкінечних подорожей з нагоди примирення. І знову як навіжений витріщався на монітор. Від цього короткого, безсердечного звуку, коли приходить нове повідомлення, від цього крихітного миготливого значка листа залежало моє життя з Марлен, а отже (саме так я тоді думав), і моє подальше життя.

Я дав собі час — до 21 години. Якщо Марлен не відповість до цього часу, то помре Париж, а з ним і наш останній шанс. На годиннику 20:57. Аж раптом: звук, значок (наче удар струмом, наче інфаркт), довгоочікуваний лист. Я заплющую очі на кілька секунд, збираю рештки свого позитивного мислення, зосереджую увагу на повідомленні, на згоді Марлен, на Парижі для двох, на житті разом із нею. Розплющую очі, відкриваю повідомлення. Читаю, читаю, читаю… «Веселого Різдва та щасливого Нового року бажає Еммі Ротнер».

Це стосовно мого «психозу щодо різдвяних привітань».

Приємного вечора.

Лео.

Дві години потому

RE:

Дорогий Лео, це просто прекрасна історія. Особливо захопливим мені видався фінал. Пишаюся сама собою, що зіграла доленосну роль. Ви ж розумієте, що оце зараз розповіли мені — віртуальному образу, фантазійному портрету — щось особливе про себе. Ви наче написали «Приватне життя лінгвопсихолога Лео Ляйке». На жаль, я сьогодні надто втомлена, щоб Вам щось путнє відповісти. А ось завтра, з Вашого дозволу, напишу розгорнутий аналіз із пунктами 1), 2), 3) і так далі.

Солодких снів, сподіваюсь Марлен у них не буде.