Читати книгу - "Ru"

фермери віддавали свиню різнику, який ділив її на шматки. Далі торговці прив’язували їх довкола пояса і стегон, щоб відвезти на чорний ринок, родинам, нам.

Я розповідаю все це Паскалю, щоб зберегти в пам’яті шмат історії, якій ніколи не знайдеться місця у шкільній програмі.

Я пригадую учнів середньої школи, які нарікали на обов’язковий курс історії. Ми, тоді зовсім малі, не знали, що цей курс був привілеєм, який собі могли дозволити тільки країни, де панував мир. До того ж, люди надто зайняті своїм щоденним виживанням, щоб знайти час для написання своєї колективної історії. Якби я не жила серед величної тиші широких замерзлих озер, серед щоденної банальності мирного життя, у любові, яку святкують з ку́льками конфетті й шоколадом, я, либонь, ніколи не зауважила б тієї старої жінки, яка жила поблизу могили мого прадідуся у дельті Меконґу. Вона була дуже старою, такою старою, що піт стікав її зморшками, наче ru, який прокладає борозенку землею. Її спина була зігнутою, такою зігнутою, що спускатися сходами їй доводилося задкуючи, щоб утримати рівновагу і не скотитися головою вниз. Скільки зернят рису вона посадила? Скільки часу її ноги пробули в багнюці? Скільки разів за її рисовим полем сідало сонце? Від скількох мрій вона відмовилась, аби через тридцять-сорок років виявитися зігнутою вдвоє?

Ми часто забуваємо про існування всіх цих жінок, які несли В’єтнам на своїх спинах тоді, як їхні чоловіки й сини на своїх носили зброю. Про них забувають, бо з-під своїх конічних шапок вони не бачили неба. Вони тільки й чекали, доки на них впаде сонце, щоб нарешті радше знепритомніти, ніж заснути. Якби вони залишалися в очікуванні сну, то уявляли б своїх синів розірваними на тисячі шматочків чи тіла чоловіків, що плавають на річці, немов той непотріб. Раби обох Америк уміли виспівувати свій біль на полях бавовнику. А ці жінки вирощували свою журбу у камерах своїх сердець. Через усі ті болі вони ставали такими обважнілими, що не могли розхилитися. Не могли випростати свій викривлений, зігнутий під тягарем туги хребет. Коли чоловіки вийшли з джунглів і знову почали ходити земляними насипами довкола своїх рисових ділянок, вони далі несли на своїх спинах тягар нечутної історії В’єтнаму. Досить часто вони без жодного слова так і згасали під тією важкою ношею.

Одна з таких жінок, з якою я була знайома, померла, послизнувшись у своєму туалеті, притуленому над ставком, де було повно карликових сомиків. Її пластикові капці ковзнули. Якби на ту мить хтось за нею спостерігав, він побачив би, як її конічна шапка зникає за чотирма щитами, які ледве чи приховували її тіло, що сиділо навпочіпки, й, оточуючи з усіх боків, ніяк не забезпечували захисту. Вона померла у сімейній відстійній ямі, занурившися головою в яму з екскрементами між двома дерев’яними дошками, за власною хижкою, оточена схожими на котячу морду сомиками, що мають жовту плоть, гладеньку шкіру і не мають ні луски, ні пам’яті.

Опісля смерті тієї старої жінки я щонеділі ходила на берег ставка з лотосами у передмісті Ханоя, де щоразу бачили двох-трьох згорблених жінок із тремтячими руками, які, сидячи в круглому човні, пересувалися по воді за допомогою жердини, щоб покласти чайні листочки всередину розкритих квітів лотоса. Наступного дня вони поверталися, щоб, доки пелюстки не зів’яли, по одному позбирати їх після того, як ув’язнені листочки всю ніч вбирали пахощі маточок. Жінки казали мені, що так кожен листочок чаю зберігає душу цих ефемерних квітів.

Фото не змогли зберегти пам’ять про наші перші різдвяні ялинки. Гілки, зібрані у лісах монреальського передмістя чи висмикнуті з-за ободу запасного колеса, вкритого білою тканиною, видаються лисими, позбавленими будь-якої магічності, тоді як насправді вони були набагато гарнішими за наші сьогоднішні восьмифутові ялинки.

Батьки частенько нагадують мені з братами, що не мають грошей, щоб залишити їх нам у спадок, та я гадаю, що вони вже заповіли нам багатство своєї пам’яті, яка дає змогу вловлювати красу грона гліциній, вразливість слова, силу зачудування. Ба більше, вони подарували нам ноги, щоб крокувати до наших мрій, до нескінченності. Либонь, це достатній багаж, щоб ми самі могли продовжувати свою мандрівку. Інакше ми захаращували б свій шлях майном, яке довелося б перевозити, страхувати, давати йому раду.

В’єтнамська приказка каже: «Бояться тільки ті, в кого довге волосся, адже ніхто не може потягти за волосся того, в кого його немає». Тож я намагаюся, за змоги, дотримуватися того, що для мене прийнятно.

У будь-якому разі, після нашої втечі на судні ми навчилися подорожувати з мінімумом багажу. Чоловік, який у трюмі корабля сидів поруч із моїм дядьком, не мав ніякого багажу, навіть маленької сумки з теплим одягом, як у нас. Він усе віз на собі. На ньому були купальний костюм, шорти, штани, футболка, сорочка і светр, решту він сховав у заглибинах: діаманти вставлені в кутні зуби, золото на зубах, скручені американські долари в анусі. Одного разу в морі ми бачили, як жінки розгортали гігієнічні серветки, щоб вийняти американські долари, тісно складені втроє по всій довжині.

Я мала браслет із протезного акрилу, рожевого, як штучні щелепи. Він був наповнений діамантами. Окрім того, батьки повшивали діаманти у коміри сорочок моїх братів. Але на наших зубах золота не було, бо торкатися зубів дітей нашої мами було зась. Вона часто казала, що зуби й волосся є коренями чи, можливо, первозданним джерелом особистості. Мама хотіла, щоб наш зубний апарат був бездоганним.

Саме з цієї причини навіть у таборі для біженців вона зуміла знайти пару зубних щипців, щоб виймати наші молочні зуби, які хиталися. І щоразу розмахувала перед нами вирваним зубом під пекучим малайзійським сонцем. Закривавлені зуби гордо виставлялися напоказ у тканині з малюнком піщаного пляжу й загорожі з колючого дроту. Мама казала, що можна збільшити мої очі і, можливо, навіть поладнати мої надто відстовбурчені вуха. Однак переробити