Читати книгу - "Коло Елу"

ніколи не приїжджала посеред тижня. Ні, таке, звичайно, бувало, але взимку чи пізньої осені, коли, за висловом бабці, «усе пороблено й заховано», а тут початок літа й погода стояла, за її ж словами, «що треба».

Ганна-Софія підбігла до бабусі та обняла її.

– Бабусю, як я за тобою скучила. Щось сталося, що ти приїхала?

– Та ні, – відповіла бабуся, розгортаючи пакунок із пиріжками, щоб пригостити внучку.

– О, мої улюблені… – Ганна-Софія вхопила пиріжки одразу в обидві руки й смачно відкусила великий шматок від одного з них.

– Я приїхала, бо твій батько через одного чоловіка, що живе в нас на хуторі, а сам працює у Львові, передав оце. – При цих словах жінка витягла складений удвоє конверт.

– Це лист? Батько написав тобі листа? – жуючи пиріжок, чи то запитливо, чи ствердно промовила дівчинка.

Ганні-Софії тоді чомусь стало смішно.

– Так, і в ньому він просить мене приїхати до міста. Добре, що одразу ще й написав, що у вас тут усе гаразд, нічого не скоїлося. А то б я переживала всю дорогу.

Весь час, поки не прийшов Василь Захарович, дівчинка розмовляла з бабцею, розпитувала про хутір. Вона не раз уявляла собі стару хату, у якій народилася її мати, дерева, по яких вона лазила в дитинстві, озеро, у якому купалася колись. Ганна-Софія вчинила справжній допит бабусі. Тітка Ольга змушена була втрутитися в розмову:

– Ганно-Софіє, дай бабусі Вірі відпочити, ти ж знаєш, що вона з дороги.

І тітка майже силоміць забрала жінку в будинок, по дорозі вмовляючи:

– Ходімо на кухню, я там чай приготувала. Скуштуєте мого печива. А з онукою ще наговоритеся.

Та Ганна-Софія вже не чула їх, вона доїдала пиріжок і думала, для чого батько ось так терміново покликав бабцю до Львова. До голови не приходило жодне правдоподібне пояснення. Дівчина сумно пхикнула: що ж, доведеться чекати батька.

Час тягнувся для Ганни-Софії надзвичайно довго, та ось нарешті Василь Захарович прийшов із роботи. Привітався з бабцею.

– Віро Петрівно, доброго дня, – він завжди називав бабцю на ім’я та по батькові, – дуже дякую, що ви приїхали.

Жінка відповіла на привітання. А Ольга й Ганна-Софія одразу ж закидали його запитаннями.

– Ох, які ви нетерплячі. Про все у свій час дізнаєтеся. А зараз ходімо вечеряти.

Родичі гуртом пішли на кухню. Дівчинці не смакували страви, і батько звернув на це увагу. Та Ольга все пояснила:

– Вона з’їла майже кошик бабусиних пиріжків, тому й вечеряти не хоче.

– Лише п’ять пиріжків, – ображено відповіла дівчинка, – і взага… – хотіла продовжити вона, та не змогла.

Її несподівано заскочила гикавка. За столом це розсмішило дорослих до сліз. Ганні-Софії також стало смішно, але вона намагалася стримуватися, і врешті це зіграло з нею злий жарт: дівчинка сміялась і гикала одночасно.

– От, у злодія й вуха горять, – промовив батько крізь сльози й передав доньці склянку з водою.

Після вечері батько покликав бабцю Віру, Ольгу й навіть Ганну-Софію в кабінет. Дівчинку це здивувало, адже поговорити вони могли в кухні або у вітальні. «Це, мабуть, для того, щоб розмова виглядала серйозно», – подумала вона.

Коли всі нарешті сіли, Василь Захарович зробив паузу й заговорив:

– Я отримав запрошення попрацювати до кінця року у великій краківській лікарні. Чесно кажучи, думав відмовитися. Та такий шанс випадає рідко, тому я довго вагався та вирішив: канікули Ганна-Софія проведе з Вірою Петрівною на хуторі. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте, – звернувся він до бабці.

– Та ні, звичайно, – відповіла жінка. – Ви ж знаєте, я давно хотіла взяти її до себе, щоб дитина відпочила від міста.

– От і добре, цю частину погодили. – Батько поставив якийсь значок на білому аркуші, що лежав на столі. – А на початок навчального року доця, звичайно ж, повернеться, і тоді Ольга буде займатися дитиною, – продовжив Василь Захарович. Трохи подумавши й окинувши поглядом сестру, додав: – Вас, Віро Петрівно, попрошу частіше приїжджати до нас. Інколи, можливо, і мені пощастить вирватися на день-два. Усі погоджуються?

Три слухачки енергійно закивали головами. Такий варіант підходив усім. Вечір проходив, як ніколи, гамірно та весело. Родичі були не те що задоволені – щасливі. Ольга отримувала відпустку на все літо і, судячи з її грандіозних планів, бажала вирушити в подорож. Бабця Віра тішилася, що нарешті зможе побути з онукою разом, та ще й на хуторі. Звичайно, її ніхто не обмежував у спілкуванні з Ганною-Софією, зять узагалі пропонував переїхати до Львова. Але хіба могла вона покинути господарство? А тепер такий подарунок – майже три місяці з дівчинкою сам на сам.

Ганна-Софія ще не могла повірити своєму щастю. Та поволі, з кожною годиною, вона уявляла свій приїзд на хутір. А під кінець вечора подумки була вже в дорозі. Тому вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.

Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.

Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до