Читати книгу - "Вулик"

написати гарного вірша. Якби юнак видивлявся навсібіч, натхнення б його полишило. Натхнення схоже на сліпого та глухого, але напрочуд барвистого метелика; якби не це, багато що лишилося б незбагненним.

Юний поет складає довгу поему під назвою «Доля». Він вагався, чи не назвати її «Моя доля», але зрештою, дослухавшись порад кількох більш маститих поетів, визнав за краще назвати її просто «Доля». Це звучить безпретензійно й водночас загадковіше, викликає певні асоціації. До того ж назва «Доля» робить поему проникливішою і... як би це сказати?.. туманнішою, поетичнішою. Бо не відомо, йдеться про «долю взагалі» чи про «чиюсь долю», про «непевну долю», «фатальну долю», «щасливу долю», «райдужну долю» чи «занапащену долю». Авжеж, «Моя доля» більше зв’язує, залишає менше простору для вільного буяння фантазії, позбавленої всіляких пут.

Юний поет працює над своєю поемою кілька місяців. Він уже написав понад триста рядків, має ретельно накреслений макет майбутньої книжки та список імовірних передплатників, яким свого часу буде надіслано бланки з пропозицією оплатити видання. А ще він устиг вибрати шрифт (простий, чіткий, класичний шрифт, зручний для читання. Приміром, «бодоні») і скласти обґрунтування накладу видання. Однак юного поета досі непокоять два питання: ставити чи не ставити «Славімо Господа» після вихідних даних і самому чи не самому писати біографічну довідку для суперобкладинки.

Донью Росу, певна річ, не можна назвати чутливою особою.

— Скільки разів повторювати?! З мене досить мого шуряка-ледацюги! Бридкий розпусник! Ви ще надто нетямкий, розумієте? Надто нетямкий! Оце так так! Де ви бачили, щоб такий безпринципний невіглас походжав тут, кашляв і тримався, наче він велике цабе? Присягаюсь, я цього не збираюся терпіти.

Вусики й чоло доньї Роси вкрилися крапельками поту.

— А ти, бовдуре, вже біжиш купувати йому газету?! Ні, тут годі чекати на повагу та пристойність! Колись я таки не витримаю і дам вам прочуханки! Ось побачите!

Донья Роса втуплює свої мишачі очиці в Пепе, старого офіціанта, який сорок чи сорок п’ять років тому приїхав до столиці з Мондоньєдо[6]. За товстими скельцями окулярів очиці доньї Роси схожі на здивовані очі пташиного опудала.

— Чого ти витріщився? Чого витріщився? Дурень! Як приїхав сюди дурнем, так і залишився! Вам, селюкам, навіть Бог не зарадить, щоб ви бодай трохи вилюдніли! Ну, отямся врешті-решт, і годі нам сваритися! Якби ти не був таким вайлом, я б тебе давно вигнала втришия! Второпав? Щоб ти пропав!

Донья Роса погладжує живіт, а тоді знову звертається до Пепе, цього разу на «ви».

— Ну, ідіть... Кожному своє. І затямте: не забуваймо про перспективу, чорт забирай, ані про повагу до інших, розумієте, про повагу.

Донья Роса підвела голову й глибоко зітхнула. Волосини на її вусиках загрозливо стрепенулися й урочисто настовбурчилися, наче в закоханого бундючного коника.

Повітря мовби просякнуте якимсь сумом, що проникає в серця. Але болю немає, тож серця можуть страждати година по годині, все життя, і ніхто з нас ніколи не здогадається, не взнає достеменно, що з ними діється.

Сеньйор із сивою борідкою вмочує в каву з молоком шматочки здобної булочки й годує ними смаглявого малюка, якого тримає на колінах. Сеньйора звуть дон Тринідад Гарсія Собрино, він лихвар. Дон Тринідад прожив бурхливу молодість, мінливу й дуже заплутану, та коли помер його батько, він сказав собі: «Відтепер, Тринідаде, слід бути обачним, бо вскочиш у халепу»; відтак він зайнявся бізнесом, вів добропорядне життя і зрештою забагатів. Його заповітною мрією було вибитися в депутати; він гадав, бути одним із п’ятиста на двадцять п’ять мільйонів зовсім не зле. Кілька разів дон Тринідад загравав із третьорядними фігурами з партії Хіля Роблеса[7], сподіваючись, що ті допоможуть йому стати депутатом — байдуже, від якої округи, щодо цього він не мав жодних упереджень. Він витратив певну суму на звані обіди, дав грошенят на пропаганду, вислухав чимало добрих слів, але зрештою його кандидатуру так ніхто і не висунув, його навіть не запросили на вечірку до лідера партії. Дон Тринідад пережив прикрі хвилини, серйозну душевну кризу і врешті-решт зробився прихильником Лерруса[8]. В радикальній партії він почувався досить незле, але вибухнула війна, а з нею настав кінець його не надто блискучій і нетривалій політичній кар’єрі. Тепер дон Тринідад живе, відсторонившись од «суспільних справ», як мовив того незабутнього дня дон Алехандро, й задовольняється тим, що йому дали спокій і не нагадують про минуле, тож він може присвятити себе зисковному заняттю — лихварству.

Надвечір він ходить з онуком до кав’ярні доньї Роси, де годує малюка й мовчки слухає музику або читає газету, не заводячи ні з ким розмови.

Донья Роса всміхається, опершись на столик.

— Що скажете, Ельвірито?

— Самі бачите, сеньйоро, нічого особливого.

Сеньйорита Ельвіра смокче сигарету, трохи схиливши голову. У неї зів’ялі щоки та червоні, наче запалені, повіки.

— А як з отим?