Читати книгу - "Лабіринт"

саме те, чого він очікував, тому й не опирався. Тепло розлилося його тілом, він підняв руки, і його компаньйони одягли на нього золотисту мантію. Ритуал був знайомий присутнім, але все-таки новак відчував їхню невпевненість.

Раптом йому здалося, ніби його шию скуто металевим кільцем, що здавлює горло. Чоловік схопився руками за горло, намагаючись вивільнитися. Він спробував покликати на допомогу, але не зміг вимовити ні слова. Високий тоненький голос дзвонів рознісся знову, наполегливий та тривалий. Неофіт отямився, його пронизав приступ нудоти. Він гадав, що от-от утратить свідомість, і для зручності затиснув предмет у руці так міцно, що нігті впилися у м’яку плоть його долоні. Різкий біль допоміг йому втриматися на ногах. Тепер новонавернений зрозумів, що руки на його плечах зовсім не допомагають йому, а навпаки, тягнуть донизу. На нього накотився наступний напад нудоти, і камінь, здавалося, вислизав з-під ніг.

Його очі закотилися вгору, і він не міг добре зосередитися. Проте побачив срібний ніж у руках жриці, хоча й гадки не мав, як він до неї потрапив. Чоловік спробував підвестись, але наркотик виявився надто сильним і вже відібрав йому сили. Він більше не міг контролювати свої руки і ноги.

Він намагався крикнути: «Non!»[5], але було вже запізно.

Спочатку він думав, що його вдарили тільки межи плечі, але згодом тупий ниючий біль почав пронизувати все його тіло. Щось тепле та в’язке потекло зі спини.

Його відпустили без попередження, і він зсунувся на підлогу, обм’якаючи, неначе ганчірна лялька. Він не відчував болю, вдарившись головою в землю, яка здалася дещо прохолодною і лагідною до його шкіри. Тепер увесь шум, сум’яття і страх почали поволі щезати. Одразу ж заплющивши очі, він чув лише голос жриці, який ніби линув здалеку.

«Une leçon. Pour tous»[6], — здається, сказала вона, хоча насправді це вже не важило.

Зберігаючи рештки свідомості, чоловік, звинувачений у розголошенні таємниці і приречений говорити, коли слід мовчати, все ще тримав щось у міцно стисненій руці, а коли його покинуло життя, з долоні випав на долівку маленький сірий диск, не більший за монету.

На одному його боці було зображено літери N V, а на іншому — лабіринт.

IV
Пік Суларак Сабартський хребет

Якусь мить панувала тиша.

Потім темнота розвіялася. Еліс уже більше не було в печері, вона линула в білий, невагомий світ, прозорий, мирний та тихий.

Вона стала вільною й почувалася в безпеці.

Еліс здалося, що вона переміщується у часі, ніби падає з одного виміру в інший. У цьому безкінечному, безчасовому просторі стерлася межа між минулим і теперішнім.

Зненацька Еліс відчула раптовий струс, потім вона наче провалилася в якийсь люк, і стрімголов полетіла у відкритому небі, падаючи вниз, у напрямку лісистого боку гори. Уривчастий свист повітря у вухах прискорювався, ставав дужчим, але вона не забилася, не переламала кістки об синювато-сіре каміння. Натомість Еліс приземлилася м’яко, біжучи вздовж похилої, нерівної лісової стежки поміж двома колонами високих дерев. Дерева були густішими, громадилися щільною стіною, тож Еліс не бачила, що там попереду.

«Надто швидко», — подумала дівчина.

Еліс хапалася за гілки, ніби вони могли затримати її, зупинити цей нестримний політ до якогось невідомого місця, але руки проходили крізь них, неначе вона була привидом чи духом. Жмутки крихітного листя вислизали з її рук, немов волосся крізь гребінець. Еліс не відчувала їх, але сік пофарбував кінчики пальців у зелений колір. Притуливши їх до обличчя, дівчина хотіла вдихнути тонкий кислуватий аромат, однак запаху також не відчула.

Раптом Еліс пройняв біль, але вона не могла зупинитись, бо позаду неї щось невпинно наближалося. Стежка зненацька урвалася під її ногами. Вона знала, що хрускіт сухого коріння і каменів порушили спокій грунту, моху та гілочок. Проте досі не чулося жодного звуку: ні пташиного співу, ні голосів, анічогісінько, крім її переривчастого дихання. Стежка петляла й вигиналася під ногами, змушуючи Еліс бігти стрімко в одному, потім в зовсім іншому напрямі, доки вона не завернула за ріг і не побачила мовчазну стіну полум’я, що перекрила їй шлях далі. Колона звивистого вогню, що мав білий, золотистий та червоний колір, вигиналася й постійно змінювала форму.

Інстинктивно Еліс затулила обличчя руками від нещадного жару, хоча й не відчувала його. У вогні дівчина помітила лиця, що проступали між танцюючими язиками полум’я, їхні роти кривилися від мовчазної муки, коли полум’я, яскраво спалахуючи, огортало їх.

Еліс спробувала зупинитися. Вона мусила зупинитися. Її подерті ноги кривавили, довгі спідниці були мокрі й затримували рух, але за нею по п’ятах невпинно гналися переслідувачі й щось непідвладне їй штовхало Еліс прямісінько у фатальні обійми вогню.