Читати книгу - "Пульсари"

112
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 119
Перейти на сторінку:

— Я вам щиро співчуваю. У мене теж син. Уже за тридцять, а ніяк не оженю. Так що клопоту вистачає. — Не ті слова, зовсім не ті. Хірург дивиться на годинник і рішуче відчиняє двері. В коридорі порожньо.

Руками, мов шаблями, рубаючи повітря, Руслан Максимович бере курс на ординаторську, але й там порожньо. Щось у професоровій душі вибухає і розливається гарячим струменем роздратування, яке розтоплює усі гальма й застороги. Голосно, порушуючи власні приписи й настанови, догукується старшої медсестри.

— Вони всі побігли в магазини навпроти, — пояснює хвора, визирнувши з палати. — А ви, мабуть, новенький? — дивується жінка. — Медсестри завжди куди-небудь бігають, поки професор лекцію читає. Через сорок хвилин закінчаться заняття, і всі будуть на місцях. — Помітивши цілковите збараніння «новенького», хвора вважає за необхідне пояснити йому: — У них же сім’ї. Кому за меблями постояти, а кому й за молоком треба. Скоро прибіжать. Що ви супитесь, як на дощ? За їхню платню ви не погодилися б і дня тут працювати.

— Дивно. Дивно. Я зі своєю платнею за югославськими меблями в чергах не вистоюю. І, до речі, вчора була неділя, а я її провів за операційним столом.

І для чого він усе це сказав хворій? Руслан Максимович тепер уже й не знає, чим він дужче оприкрений: вигадливістю порушниць порядку чи власною нестриманістю. Повільно вертається до свого кабінету і по дорозі здибує асистента.

— Лаборантка Іванової,  — відсапуючись, без вступу каже той. — Її робота, бо обшарив увесь морг, усю анатомку — нема руки.

— Чому думаєте, що її?

— Так вони ж до апарата життєзабезпечення різні собачі органи приживляють. Сумісність живого з неживим вивчають. Де ж іще шукати?

«Цікава тема, — заздрісно думає професор, — Значить, у біологів хлопцева рука… Молодий організм, усе правильно… Невже сама додумалася? Ну й чи приживеться рука до її апарата? Цікаво. Цікаво».

— Науку піратськими методами не роблять, — сказав уголос, а сам подумав: «От би подивитись, як же вона з капілярами впорується». — Можна було б і мене попередити. Звільніть її в нас з роботи.

— А хто в морзі чергуватиме? — розгубився асистент, ніби від нього й справді залежало, кого звільняти чи брати на роботу. — Все одно хтось із співробітників Іванової прокрадатиметься в морг.

 — Їм що, тварин мало?

— Там, знаєте, ціла філософія. Мовляв, людський організм нічим не підмінити.

— Я не збираюся за когось у тюрму сідати, — буркнув Руслан Максимович, — ніби вона не знає, що це підсудна справа. Нехай негайно повернуть руку. «А підхід цікавий у Іванової. Сміливий. Наша виучка», — подумав із задоволенням. — Зараз усе зроблять, — заспокоїв батька. — Ви тут почекайте, я повернуся хвилин за тридцять. На урочисті збори треба. Ви не фронтовик?

— Та не довелося. Мені десять років було на початку війни.

Руслан Максимович уважно подивився на чоловіка: на вигляд усі шістдесят, а виходить, лише п’ятдесят… Може, горе за одну ніч так зістарило людину? Очі червоні — певне, від безсоння. Ніс теж брунатний — хусточкою натер. Хоча… Розширені червоні жилки на носі — то швидше ознака хвороби. Гіпертонія? Печінка? А може, від алкоголю?

Нещасний батько не витримав професійного погляду, почав виправдовуватися:

— Не фронтовик я. Але, вір не вір, краще б сам загинув на багнеті, як оце переживать отаке горе. Ми з Віталиком уже в бар разом ходили. Мотоцикл у повітці розбирали. По рибу їздили. Літню кухню збудували.

Він не говорив, а тужно виспівував слова. Висякався у засмальцьовану ганчірку, ніс його від того ще дужче почервонів. Руки тремтіли, щоки вкрилися рум’янцем — ще хвилина, і почнеться істерія. Руслан Максимович пригадав, що в шафі є розпочата пляшка коньяку. Сам він байдужий до цього напою, а колеги називають його еквівалентом вдячності, бо пацієнти, одужавши, чомусь вважають за найзручніше залишити хірургові на згадку пляшку з кількома зірочками.

Руслан Максимович збовтнув рідину, поглянув на світло — ніби не каламутна. Хлюпнув у чашку. Згорьований батько одним ковтком осушив посудину, округлив губи, понюхав ґудзики на рукаві піджака, жадібно зиркнув на пляшку, в якій ще лишилася на денці коричнева рідина. І цей його позирк, і майже фіолетові прожилки на носі, хворобливий блиск очей, опущені плечі, обстріпані, м’які холоші зовсім не дешевих штанів — все це злилося професорові в образ знікчемнілої, упослідженої людини.

Навряд чи раптове горе спричинило такий портрет, подумав лікар, та одразу й засоромився своїх думок: негоже осуджувати людину, не знаючи її, тим більше, коли вона в такому стані. Він вилив у чашку залишки коньяку і з професійною спостережливістю відзначив, що відвідувач ковтнув їх блискавично, знову понюхав свої манжети і знову глянув на пляшку. Впевнившись, що вона спорожніла остаточно, покірно приготувався чекати, поки «все зроблять».

Хірург мовчки почалапав на урочисте засідання з нагоди Дня Перемоги. Санітарки, медсестри, ординатори «ненароком» визирали з палат і кабінетів, «випадково» зустрічалися, ввічливо кланялися запитуючи: «Ви не шукали мене?» З усього було видно, що у відділенні закінчилася «тиха година», що на кафедрі кипіла робота.

Знову звідкись вихопився ухорканий асистент і запанікував:

— Сказали, усіх співробітників на збори.

— Просіть ординаторів і аспірантів, а санітарок не руште, — наказав строго, обмірковуючи тези свого майбутнього виступу. Говорити перед людьми, які знають війну з книжок, — нелегке завдання. Може, краще відмовитися від виступу? Просто вивести на сцену Федорівну на костурах і поставити її перед мікрофоном? «Ех, — почне вона з триповерхової словесної споруди, — покололи соколиків, постріляли синків наших, а ми їм прощати будемо? Не вірте, дітки!»

Федорівна вже тридцять п’ять років на обліку і

1 ... 6 7 8 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пульсари"