Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Білосніжні лілеї на розпущеному волоссі кольору медового бурштину, що, здавалося, випромінює сонячне тепло, продовгуваті сірувато-зелені очі – наче дві ягоди аґрусу, маленькі золотаві цяточки ластовиння на ніжному білому личку… Щось дивне сталося тоді з Левком. Ніби одна з тих лілей із Вишеньчиного віночка упала йому в груди і так там і залишилася квітнути. Він не міг відірвати погляду від дівчинки. А вночі так і не заснув, чекав ранку, щоб знову побачити її, почути її голос. Кілька наступних днів пропадав біля греблі, крутився перед маєтком, але Вишеньку так і не зустрів. Та й згодом бачив її дуже рідко.
Тепер Вишенька, вбрана у довгу тонку напівпрозору білу сукенку з великим бантом на поясі й маленькими бантиками на подолі, з розпущеним волоссям, що аж сяяло на сонці, нагадувала яскравого метелика, який перелітав з місця на місце. То заглядала до альтанки, де вигравали скрипалі і сопілкарі та час від часу озивався бубон, то кружляла під музику на алеях, то гладила коней і заплітала в їхні різнокольорові гриви нові стрічки. Вона здавалася Левкові якоюсь неземною істотою, котра дивом дивним завітала сюди з іншої планети. Бо хіба на землі бувають такі?
Сонце вже добряче припікало, коли гості повсідалися у свої екіпажі й весільний кортеж вирушив у дорогу. Попереду трійка коней – білий, вороний і гнідий – тягла позолочений ридван з двома великими колесами ззаду і двома меншими спереду, з фігурними вікнами без скла, але з тонкими мереживними фіранками. За ридваном їхали фурманки з полотняними шатрами, з-під яких визирали жіночі голівки в легких літніх капелюшках.
Завершували весільну кавалькаду відкриті тарантаси, у яких сиділи чоловіки в світлих костюмах і таких самих капелюхах. Тарантаси тільки-но виїжджали з брами, а ридван уже наближався до мосту. Біля греблі зібрався величезний натовп, прийшло мало не все село – від малого до старого. Левко разом з хлопцями біг за ридваном і вдивлявся в односельців – чи немає часом серед людей тата. Не сумнівався, що отримає від нього добрячого прочухана за те, що не послухався його і гайнув за хлопцями. А якщо тато дуже розізлиться, то й солдатською попругою по спині може пройтися. Але що має бути, те й буде. Тільки хай би це сталося пізніше, вже вдома, ввечері, а не зараз і привселюдно. Зітхнув полегшено, не вгледівши ні тата, ні Тимоша.
Як він міг не помітити брата? Як?! Той з’явився біля мосту так несподівано, ніби з неба впав. Став посеред дороги – міцний, жилавий, з палаючими терновими із синім полиском очима, на які спадав смоляний чуб, розкинув засмаглі, аж бронзові руки і всім виглядом давав зрозуміти, що не пропустить весілля. Нізащо не пропустить! Натовп голосно охнув – трійка із заквітчаними гривами могла й не зупинитися так раптово, підім’яти зухвальця, кинути під копита і розтоптати. Але коні ще не набрали розгону, тож крутонули довгими мордами перед Тимошевим обличчям, голосно фиркнули і зупинилися. Він схопив білого, крайнього праворуч, за повід і завмер. Стояв і чекав. Тільки кругла ямочка на підборідді тремтіла.
Люди з того боку моста, що вів до села, сторопіло дивилися, що буде далі – вийде чи не вийде Марина Вишнецька, підійде чи не підійде до Тимоша Черкаса, обійме чи не обійме свого відчайдушного гарячого любчика, втече з ним чи не втече… Стало дуже тихо і неймовірно спекотно. Ніхто не почув дивного приглушеного гулу, що долинув з-за гори, не помітив, як враз потемніло, як украй пересушене, наелектризоване повітря пронизали тонкі розряди блискавиць. А з-за обрію вже вирвалася і з неймовірною швидкістю наближалася велетенська чорна лійка, наповнена піском, глиною, водою, сіном, пташиними гніздами і ще хтозна-чим.
Смерч із шаленою швидкістю пронісся над селом, покружляв над річкою, промайнув чорним привидом біля мосту і зник, наче його й не було. Тільки вгорі літали зірвані і розшматовані ним солом’яні покрівлі, уламки дерев, довгі мотузки з випраними рушниками, сорочками і підштаниками, підхоплені зненацька на подвір’ях кури й гуси безладно тріпотіли крильми поряд із блискучими рибами, що падали з неба на дорогу, як град.
Перелякані люди кинулися до своїх обійсть, дивитися, якої шкоди заподіяла стихія. З другого боку мосту ніхто не рухався. Наче прибиті громом, весільні гості дивилися на міст, де ще мить тому стояв ридван з молодою. Ніхто потім так і не зміг згадати, чи його скинув смерч, чи перелякані стихією коні самі перескочили через поручні і потягли за собою і ридван з Мариною, і Тимоша, який тримав коня за упряж. Внизу, під греблею, серед кам’яних валунів, іще якийсь час чулося моторошне іржання, що перейшло у хрипіння і стихло.
– От вам і «лучче з мосту та й у воду», – почув Левко у себе за спиною.
І тієї ж миті на мосту з’явилася маленька біла постать. Як вона опинилася там – сама випала з ридвана чи Марина виштовхнула її? Як вижила серед цього пекла? Дівчинка підвелася, рушила до розтрощених поручнів, дивилася на них широко розплющеними очима і повільно-повільно, як сновида, підступала до краю. Ще крок і…
«Чого це всі стоять, як остовпіли? Чого вони бояться? Чого не рятують Вишеньку?» – голосно зойкнуло у Левковій голові. І враз його самого наче вихор підхопив. Він скочив на міст, підбіг до розтрощених поручнів, незграбно обняв дівчинку і почав відводити її від прірви.
– Не плач, Вишенько…
Не пам’ятав, скільки вони так простояли, обійнявшись, міцно-міцно притулившись одне до одного. Чув, як вона дихає йому в груди, як дрібно-дрібно тремтять її плеченята, як злякано б’ється серце під білою сукенкою, вдихав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.