Читати книгу - "Вітри сподівань"

підіймалися, кланялись добродіям і припрошували частуватися далі. Весільний день закінчувався, і Даринка з матір’ю Тетяною готували ліжко для молодят у хатині, а всі Підлужні мають ночувати у дворищі. Цьому дуже раділа дітвора і допомагала Андрію з Яремою застилати — кому в клуні, а кому і під зорями на дашку над прив’язом коней. Гості з настанням сутінок виходили з двору. Тетяна провела молодих до їхнього ложа у світлиці, встеленого польовими травами та квітами. На стінах також висіли букетики з різнотрав’я, тож так звабливо пахло чебрецем, м’ятою та деревієм… Молоді повинні були спати головою до півночі, і коли Євдокія покрила ліжник квітчастим покривалом та дістала зі свого посагу подушки з вишивками на наволоках, Даринка обійняла її, і всі тихцем полишили молодих наодинці зі скороминущими чарами медової весільної ночі.

Наступного дня зранку у дворищі Підлужних не було чути вереску свиней, реву рогатої худоби та бекання овець. І не тому, що домашня живність була такою розумною чи не прагнула набити кормом свої утроби. Про тварин подбали ще вдосвіта мати Тетяна та її працьовитий син. Вірний побратим Ярема і той ще безтурботно спав, розвалившись на піддашші покриву для коней, а Андрій тим часом уже порався зі своїм господарством у догоду молодятам, аби худобина не потривожила їхнього солодкого сну.

Сонце вже добряче припікало, коли сімейка почала прокидатися та братися до справ. Андрій заходився верховодити у дворі, готуючись до скорої появи гостей, щоб почастувати їх сніданком, а молодих — медом.

— Ставте скоріше снідання… От-от заявиться рідня Євдокії з перезвою,[4] а в нас на столах мухи сидітимуть! — нервував Андрій, підганяючи рідню.

На порозі з’явилися Грицько з Євдокією, і мати Тетяна, забравши молоду жону, повела її причепурювати, а Грицько щасливо посміхався та сновигав по двору.

— Ти, Грицю, не никай туди-сюди, а кажи: чи будемо вивішувати вашого сімейного прапора! — спробував приземлити його Ярема.

На те Грицько тільки махнув рукою, мовляв, робіть що хочете…

Біля двору заторохтів віз і почувся галас багатьох людей. Андрій заспішив назустріч раннім гостям, що явилися з перезвою, і двір наповнився сміхом та калатанням бубнів.

— Та й ранувато вас дідько припер… Ми ще не розпитали молодих, як їм лежалося, і прапора ще не зіп’яли на клуні, — удавано сердито вигукував Ярема.

Перезванці лише посміхалися.

Жіночки кинулися розшукувати Євдокію, аби пригостилася вареничками з медом, та, узрівши першим Грицька, почали пхати до його рота вареники та годувати медом з ложки. З хатини вийшла причепурена Євдокія. Грицько, хутенько взявши її під руку, повів до столу.

— Присідайте, шановні перезванці! Скуштуйте і нашого сніданку… Молода готувала — нічку не спала! — веселим голосом почала запрошувати мати Тетяна.

У післявесільних турботах непомітно злинув тиждень. Суботнього дня прийшла родина Троянів, і завели розмову, аби молода пара переїздила жити до них. Євдокія сяяла від радощів, що знову опиниться у рідній хаті, та ще й з коханим. Грицько, як і належить, противився, щось говорив про спорудження власної хати, та все ж згодився побути деякий час у приймах у Троянів.

Увечері того ж дня перевезли молоду сім’ю до нареченої. Андрій з Яремою повернулися до свого двору, а тут всі занудьгували… Навіть малий Миколка і той не дошкуляв нікому, а сидів тихенько побіля ніг Дарини, не розуміючи, куди поділися Грицько з Євдокією…

Перемир’я

З початку 1649 року в Україні настало деяке затишшя, і тривало воно десь до початку літа. По містечках і селах до козаків і тих селян, що брали участь у повстанні під проводом Хмельницького, відчувалася велика повага з боку людей. Вони мали право бути вільними господарями. Власники наділів землі могли користуватися ще й найманою працею. Ті, хто хотів взяти землю і міг її обробляти, брали наділи і навесні засівали з великою надією підправити своє матеріальне становище. Існував договір з кримським ханом про ненапад татарських орд на Україну — у зв’язку із союзницькими зобов’язаннями в боротьбі проти Речі Посполитої. Це був щасливий проміжок часу в Повстанській війні, що почалася 1648 року. Та польський король Ян Казимир і не думав дотримуватися умов мирного договору і вже з весни почав збирати військо для продовження війни з Хмельницьким.

Богдан, маючи скрізь «вуха та очі», довідався від своїх людей, які були навіть у Варшаві, в оточенні короля, про такі підступні наміри. Може, тепер і жалкував Хмельницький, що не послухав своїх радників і відмовився йти на Варшаву, хоча передбачав брехливість обіцянок короля під час облоги Замостя.

В Україні взимку перебували комісари від короля, проводилось узгодження кордонів підвладних територій, кількості реєстрових козаків. З великими потугами уклали перемир’я до Трійці 1649 року. У ці часи на свідомість Богдана Хмельницького, його уявлення про боротьбу українців за своє визволення мав чималий вплив Патріарх Єрусалимський Паїсій. Він висвятив його на титул руського князя і благословив на створення незалежної православної Української держави. Гетьман тоді вже відкрито висловив перед членами польської комісії і її головою, воєводою Адамом Киселем, думку про звільнення від Речі Посполитої. Він зауважив, що досі воював через заподіяння кривди йому особисто, а тепер — воюватиме за весь український народ, за незалежність і самостійність. Окрім цього, святий Патріарх Паїсій вінчав