Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

або до магми — та вони не знайшли нічого більш-менш цінного, окрім кількох глиняних черепків та десяток гільз часів другої світової війни. У Миколки розболілася спина, на долонях виступили водянисті пухирі. У жартах Діани, яких, утім, ставало все менше, виразно чувся розпач. Данилко копав мовчки і спокійно, дуже зосереджено, а Семко — з якоюсь відчайдушною впертістю. Дітлахи забули навіть про обід, і лише коли сонце заховалося за верхівки дерев й почали спускатися весняні сутінки, першим отямився Данилко.

— Усе, відбій, трудяги. Час додому збиратися.

— Ну ще трохи, — з нехарактерною для нього жалібністю попросив Семко, стискаючи древко лопати так міцно, наче то була зброя. — Я певен, тут щось є.

— Добре, коли так, — незворушно погодився Данилко. — Тоді приїдемо сюди знову, скажімо, післязавтра, і продовжимо пошуки.

— А яму так і лишимо розритою? — скрикнув Семко. — Що, як тут хтось з’явиться і знайде те, що належить нам?

— А ти хочеш закидати яму, а потім знову її розкопувати?! — обурився Миколка. — Повна дурня! Ти що, трактором зробився? Екскаватором?

— Вилазь, Семчику, — підтримала хлопців Діана, підійшовши до краю ями і дивлячись на друга згори вниз. — Ми запізнимося на автобус. Не засмучуйся, перша спроба часто невдала. Сам знаєш. Ось коли ми…

Ді не встигла закінчити, бо в унісон її словам Семко спересердя пожбурив лопату, і та, описавши коло у повітрі, приземлилася, брязнувши об щось металеве. Цей звук, що пролунав, неначе грім з ясного неба, змусив дітлахів завмерти — на якусь мить. Потім Семко, вигукнувши щось войовниче, кинувся туди, де впала лопата, і заходився розгрібати землю голими руками. Данилко спустився по прив’язаній до дерева мотузці в яму і приєднався до нього. Діана та Миколка терпляче чекали. За кілька секунд Семко вже тримав у руках невеличку металеву коробочку. Обличчя хлопця витягнулося — для вмістилища скарбів знахідка була відверто замала. І занадто нова.

— Це жерстяна коробка з-під монпансьє, — визначив обізнаний Данилко, зазираючи Семкові через плече. — Такі робили років сорок тому. Чи п’ятдесят. Боюся, що Чорнорот тут точно ні до чого.

Брудні пальці Семка вже знімали кришечку з коробки. Всередині виявився списаний клаптик паперу, а під ним — металева гривня. На монету Семко вирячився так, ніби не бажав вірити власним очам, а потім схопив записку, швиденько пробіг її очима, сів на щойно розкопану землю і простягнув папірець Данилкові.

— Це лист, — сказав він безбарвно. — Мені…

— Читай вголос, — зажадав Миколка.

— «Любий друже», — почав Данилко, — «якщо ти читаєш цього листа, то прийми наші вітання. Ти пройшов випробування і знайшов свій перший скарб у житті. Ти — справжній шукач скарбів! Ми тобою пишаємося і раді повідомити, що тебе буде офіційно зараховано до українського клубу скарбошукачів „Лопата“, щойно ти надішлеш як підтвердження текст цього листа на нашу електронну пошту. Відтепер ти можеш вільно брати участь у наших експедиціях. Нам потрібні такі хлопці, як ти! З повагою, лопатівці».

Данилко співчутливо глянув з-під окулярів на Семка, котрий сидів, не підводячи голови і ніяк не реагуючи на прочитане, й додав:

— Тут є пост-скриптум. Ось він. «Козак Чорнорот справді існував, проте ніхто не знає, де шукати його скарб і чи існує він узагалі. Втім, на світі ще багато скарбів, і ти обов’язково знайдеш один із них. Ніколи не розчаровуйся».

— Я й не розчарований, — нарешті озвався Семко. — Я просто розчавлений! Ми вгатили на це цілий день, батькам набрехали, руки до крові постирали, і що в результаті?..

Коли Семко хвилювався, він починав говорити зовсім як дорослий.

— Ну, якби лопатівці поклали туди не одну гривню, а десять, ми б хоч відбили свою дорогу, — зауважив Миколка зі смішком. Почувши це, Семко зірвався на рівні ноги, вибрався з ями, подав руку Данилкові, аби той зробив те саме, і, обтрушуючись, майже прокричав:

— Та не в грошах справа! Ви що, думаєте, я забагатіти хотів?! Це була пригода, від якої перехоплювало дух, і зараз таке відчуття, як… ніби… — не знайшовши потрібних слів, хлопчик лише знесилено махнув рукою. — Ет…

— Семчику, ми все розуміємо, — заспокійливо промовила Діана. — Ця наша вилазка була чудесною пригодою і лишається нею. Невже не бачиш? Адже саме тому лопатівці написали про розчарування… Поглянь на це з іншого боку.

— З якого ще боку?

— З їхнього. З нашого. Ти пройшов бойове хрещення. Відшукав скарб — малюсіньку коробочку у величезній ямі. Виявився досить настирливим і уважним для того, аби взагалі знайти потрібну місцевість і точно визначити, де копати. Ти маєш собою пишатися!

— Це точно, — підтвердив Данилко. — Ти — молодець. Я, коли ми жили в Севастополі, теж скарби шукав — тільки у морі. Пірнав з аквалангом. І нічого не знайшов, навіть десяти копійок! А тобі відразу ціла гривня привалила.

На тремтячих губах Семка з’явилася невпевнена посмішка.

— Ви справді так думаєте?

— Ну, так! — дзвінко вигукнув Миколка. — Що тут думати? Ми це знаємо! Це факт! А Команда наша, хоч і мріє, але й логіки не цурається, правда ж?

Семко відкашлявся.

— Ну, то я… дякую вам усім.

— За що? — не зрозуміла Діанка.