Читати книгу - "Клас пані Чайки"

переймайся. Нехай пише навіть до курії[6] й до архієпископа. Ніхто не слухатиме її дурниць. Ти ж сама розумієш, що це нісенітниці.

— Я знаю. Але розумієш… Як подумаю, що вона плела…

— Заспокойся. А взагалі, я побалакаю з її сином.

— Гражино, — озвався мовчазний досі інформатик. — Мені б твої проблеми. До мене нині прийшла делегація батьків, які вимагають підвищення рівня на уроках інформатики — а в мене купи наочних приладь немає! Вони хочуть, щоб кожен комп’ютер був під’єднаний до інтернету. А коли я пояснюю їм, що це багато коштує, то вони мені кажуть, що навчання в школі безкоштовне. А інтернет нам не Міністерство освіти встановлює, а «Польська телекомунікація». І батьки не розуміють, що на все потрібні гроші.

— Атож, — погодилася пані Чайка. — Батьки нині не ті, що раніше. Із ними буває значно більше проблем, ніж із дітьми…

* * *

— Стасю! До класної керівнички! — гукнула Кінга, забігаючи до класу перед уроком географії. — Добридень, — сказала вона вже тихіше, побачивши вчителя, який розкладав на столі журнал і зошити.

— Зараз? — скривився Лабрадор, який дуже не любив, коли учні пропускали його уроки.

— Так, — відповіла Кінга. — Учителька просила, щоб він з’явився просто зараз.

— Що ж, гаразд, — мовив географ і підійшов до дошки, щоб записати тему уроку, хоча дзвоника ще не було.

Стасек повернувся за 20 хвилин. Його обличчя аж пашіло. Навіть Томекові він не сказав, про що була розмова з пані Чайкою. До кінця уроку географії хлопець утупився у вікно й важко зітхав. А коли пролунав дзвоник на велику перерву, покликав Наталку.

— Що таке? — спитала та, не обертаючись і складаючи зошити до рюкзака. Стасек підвівся й підійшов до неї.

— Мені б хотілося, щоб ти від мене почула це і щоб знала, що я так не думаю.

— Але в чому справа?

— Здогадуюся, що Стасекова мама вже вкотре вирішила когось навертати. Цього разу тебе, бо ти свідок Єгови, — озвався Мацек і, підійшовши до них, поклав руку Стасекові на плече. — Вона мене шість років навертала. Хотіла, аби я пішов до першого причастя й не могла збагнути, що, коли мені виповниться шістнадцять, я піду до конфірмації.[7] А Стасек хоче вибачитися за свою маму, бо черговий раз наївся через неї сорому. Краще б не звертав уваги. Та не переживай, чувак! — мовив він до Стасека й ляснув його по спині.

Наталка засміялася, а Стасек повільно поплентався до своєї парти.

— Легко тобі говорити: не переймайся. Ти ж не знаєш, що я вислуховую від неї вдома.

— Я знаю, що вона була б щасливою, якби ти став ксьондзом.

— Авжеж, — відказав Стасек і важко зітхнув, заздро поглядаючи на Мацека й Наталку.

«От кому добре», — подумав хлопець і дістав із рюкзака другий сніданок. У вухах дзвеніли Мацекові слова: «Стасек хоче вибачитися за свою маму, бо черговий раз наївся через неї сорому…» І коли вже мама перестане його ганьбити? Коли припинить нав’язувати свої думки й волю? Він так сподівався, що це станеться в гімназії, але тепер уже знав, що так і не став дорослим. І мама й далі ставиться до нього, як до дитини.

Фотопластикон та інші фотографії

Екскурсія до фотопластикону[8] була Мацековою ідеєю. Він приніс до класу рекламний буклет з інформацією, що можна побачити у фотопластиконі, і взагалі, що ж воно таке.

— Пам’ятаєте фільм «Ва-банк» Махульського? — спитав він на перерві. — Оту сцену, де Квінто зустрічається з Данцем?

З’ясувалося, що лише декілька осіб у класі не дивилися цього фільму. Для більшості те, що можна таке славне місце побачити на власні очі, виявилося кращим заохоченням, ніж коротка історія фотопластикону, надрукована в буклетику.

— Нещодавно йому виповнилося сто років! — гордо сказав Мацек.

— Пані вчителько! Підемо? — прохали дівчата, а найдужче Кінга, яку дуже цікавило це незвичайне місце.

— Навіщо тільки дивитися на таку нудьгу? — буркнула Каська.

— Це зовсім не нудно, — пояснив Мацек. — Дивишся тривимірні фотографії.

— Ет, дурні картинки, — мовив Чорний Міхал так голосно, що аж учителька почула.

— Якщо не подобається, можеш не йти, — сказала пані Чайка. — Але будь ласка, принеси письмове пояснення мами.

* * *

Проте через три дні на екскурсію до фотопластикону пішли всі. До них приєдналася ще Міледі, вчителька англійської. А Чорний Міхал, на превеликий подив однокласників, навіть захопив із собою фотоапарат.

— Навіщо він тобі? — спитав його Мацек, коли учні сідали до автобуса. — Ти ж казав, що буде нудно.

— Саме тому я й узяв фотик, — відповів Міхал. — Як фотографуватиму, то не нудьгуватиму.

Фоткати він почав уже в автобусі. Вчительок, хлопців, але найчастіше… Камілу. Її профіль та обрамлене майже білим волоссям обличчя. Кілька разів йому вдалося впіймати погляд дівчини, але здавалося, вона була незадоволена тим, що її знімають. А Міхалові не хотілося, щоб Каміла здогадалася, як вона його цікавить.

* * *

Фотопластикон виявився чималим приміщенням, у якому чільне місце займала велика дерев’яна бочка, оточена місцями для сидіння. Той, хто сідав перед нею, бачив на рівні очей