Читати книгу - "Вірнопідданий"

До кінця своїх днів, до останнього подиху великий німецький письменник шукав шляхів до щастя всього людства, боровся за викорінення зла і за перемогу добра.

Kipa ШАХОВА

Дідеріх Геслінг був сумирним хлопчиком, він найбільше любив мріяти, всього боявся і часто страждав від болю в ушах. Неохоче залишав він узимку теплу кімнату, влітку — тісний садок, де стояв запах ганчір’я з паперової фабрики і де над кущами рокитника та бузку зводилися дерев’яні стіни старих будинків. Нерідко Дідеріх, відриваючись від книжки казок, від своєї улюбленої книжки казок, тремтів з переляку. На лаві коло себе він цілком ясно бачив жабу, чи не в половину його власного зросту! Або там, навпроти, біля стіни, висувався по пояс із землі гном і скоса поглядав на нього!

Страшнішим за гнома і жабу був батько, а його ж треба було любити. Дідеріх любив його. Коли він потай чимсь ласував або брехав, то потім так довго вертівся біля бюрка, лащився і боязко заглядав у вічі, аж поки пан Геслінг це помічав і знімав зі стінки палицю. Кожна невикрита Дідеріхова провина домішувала до його відданості й довір’я сумнів. Коли якось батько, що кульгав на одну ногу, впав зі сходів, син як навіжений заплескав у долоні і втік.

Як він, бувши покараний, з опухлим обличчям і скиглячи проходив повз майстерню, всі робітники сміялися. Але Дідеріх відразу ж показував їм язика і тупав ногою. Сам собі він думав: «Мене вибили, але вибив мене тато. Ви були б раді, якби він і вас вибив. Але ви і цього не варті».

Він ходив поміж них, як примхливий паша: то погрожував виказати батькові, що вони учащають за пивом, то кривляючись дозволяв їм улестити себе і випитати, о котрій годині повернеться пан Геслінг. Хазяїна вони побоювалися: він знав їх, він сам колись працював. Він був черпальником на старих папірнях, де кожний аркуш ще формувався вручну; між іншим, брав участь у всіх війнах і після останньої, коли кожен знаходив десь гроші, спромігся купити паперову машину. Голандер і різальна машина довершили устаткування. Він сам рахував аркуші. У нього не повинен був пропасти жоден зрізаний з ганчір’я гудзик. Його маленькому синові робітниці часто клали в кишеню дві-три штуки за те, щоб він їх не виказував, коли вони брали собі кілька гудзиків. Якось їх набралося стільки, що йому спало на думку обміняти їх у крамаря на цукерки. Це вдалося, але ввечері Дідеріх став навколішки у своєму ліжку, досмоктуючи останнього цукралика, і, тремтячи від страху, молив страшного і любого бога, щоб той залишив злочин невикритим. Проте бог вивів його на чисту воду. В батька, який завжди бив сина з гідністю і почуттям обов’язку на обвітреному унтер-офіцерському обличчі, ритмічно підносячи і опускаючи палицю, цього разу затремтіла рука, і в його сріблясту, подібну до кайзерової, бороду скотилася, стрибаючи по зморшках, сльоза:

— Мій син украв, — задихаючись, глухо сказав він і подивився на хлопчика, як на якогось підозрілого зайду. — Ти обманюєш і крадеш. Тобі ще лишається кого-небудь убити.

Пані Геслінг хотіла примусити Дідеріха вцасти навколішки перед батьком і просити пробачення, бо ж батько плакав через нього! Але інстинкт підказав Дідеріхові, що це тільки б ще більше. розгнівало батька. З розчуленістю своєї дружини Геслінг ніяк не міг погодитися. Вона псувала хлопчика, робила його непристосованим до життя. Зрештою, він так само ловив її на брехні, як і Діделя. Нічого дивного, бо вона читала романи! А в суботу ввечері виявлялося, що робота, яку вона мала зробити за тиждень, не завжди бувала готова. Замість того щоб справувати, вона правила теревені із служницею… А ще ж Геслінг не знав, що його дружина теж ласувала потай, достоту як синочок. За столом вона не зважувалася наїдатися досита і потім крадькома добиралась до шафи. Якби вона лише сміла заходити на фабрику, то крала б і гудзики.

Вона молилася разом із сином, «як підказувало серце», не за канонами, і при цьому в неї червоніли вилиці. Вона також його била, але як попало, і лице її в той час спотворювала жадоба помсти. Часто при цьому вона бувала несправедливою. Тоді Дідеріх погрожував, що поскаржиться на неї батькові; він навіть удавав, ніби йде в контору, і, сховавшись десь за стінкою, радів з того, що нагнав на неї страху. Він уміло користав з тих хвилин ніжності, які находили на неї, та поваги до матері не відчував ніякої. Цьому ставала на перешкоді її схожість з ним. Він не поважав себе самого, бо мав занадто нечисте сумління і не міг нічим виправдати таке своє життя в очах господа бога.

Проте обом не раз випадали сповнені втіхи присмеркові години. Мати і син до останньої краплини разом брали від свят ту насолоду, яку давали їм співи, гра на фортепіано і розповідання казок. Коли Дідеріх почав сумніватися в існуванні немовляти Христа, він усе ж дав матері умовити себе зберегти віру ще хоч на якийсь час, і це принесло йому полегкість — він знову відчув себе побожним і добрим. Уперто вірив він і в привид, що жив у замку на горі, а батько, який про це і слухати не хотів, здавався йому занадто гордим, майже гідним кари. Мати напихала йому голову казками. Вона прищепила йому страх перед новими, шумливими вулицями і конкою, що курсувала по них, і водила його через вал у замок. Там вони втішалися приємним жахом.

На розі Мейзештрасе треба було проходити повз поліціянта, який міг кого схоче відвести до в’язниці, і Дідеріхове серце сильно калатало: з яким задоволенням він обійшов би його якнайдалі! Але тоді поліціянт дізнався б, що у нього нечисте сумління, і схопив би його. Багато краще було