Читати книгу - "Дуже страшна історія"

письменник, яка дорога була йому кожна хвилина!

Іншим разом, наприкінці уроку літератури, Святослав Миколайович сказав:

— Давайте попросимо Гліба Бородаєва пригадати які-небудь історії з життя його дідуся.

Гліб знову пройшов між партами своєю новою впевненою ходою, знову сів за учительський столик. Але нічого пригадати не міг. Цілий урок я боявся, що Святослав Миколайович викличе мене до дошки, і тому закричав:

— Поду-умай, Глібе! Пригадай що-небудь!.. Це так цікаво. Так важливо!

— Пригада-ай! — заблагали й інші, які також боялися, що їх викличуть відповідати.

— Ось бачиш, як цікавляться біографією твого дідуся, а значить, літературою, — сказав Святослав Миколайович.

Гліб пригадав, що одного разу він ходив з дідусем у крамницю. До дзвінка лишалося ще хвилин десять.

— А що ви там купували? — закричав я. — Це ж так показово!

Гліб пригадував далі…

Наступного разу ми з товаришами самі почали прохати на уроці літератури:

— Нехай Гліб згадає іще що-небудь… Хай він розповість!..

— Виникає жваве спілкування з образом письменника! — сказав Святослав Миколайович.

Гліб згадував одну історію за одною. У його грудях і далі билося чесне, благородне серце, готове стати на допомогу товаришам.

Цінність творчості Гл. Бородаєва зростала в наших очах з кожною годиною!.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому ми робимо ще кілька кроків назустріч страшній історії

Усе, про що ви прочитали в перших двох розділах, було моїм далеким спогадом: це трапилося минулого року.

А цього року Святослав Миколайович нас залишив.

Раніше, коли ми робили щось не так, як хотілося б йому, Святослав Миколайович попереджав:

— Я утечу на пенсію, якщо ви рішуче не змінитеся!

А прощаючись з нами, він не міг стримати хвилювання. Сльози душили його і мало не задушили зовсім. Миронова підняла руку й запитала:

— Вам недобре?..

— Мені добре! — відповів Святослав Миколайович. — Добре тому, що я усвідомив почуття, які маю до вас. Я знав вас тільки рік, але не забуду ніколи… Ніколи! Кажуть, перша любов — найсильніша, а я гадаю, що остання!..

Ми були його останньою любов'ю! Почуття законної гордості виникло в наших серцях.

Замість Святослава Миколайовича до нас прийшла Нінель Федорівна.

Це було струнке створіння років двадцяти п'яти. Може, про вчительку так казати не можна? Але ж вона була зовсім не схожа на вчительку. І коли йшла на перерві по коридору, цілком можна було подумати, що це учениця десятого або навіть дев'ятого класу. Вираз обличчя в неї був такий, що здавалося, вона ось-ось засміється. Я ніколи не зустрічав на обличчях учителів такого чудового виразу.

Позаочі її ніхто не називав по батькові, а всі називали просто й коротко: Нінель. Коли Нінель Федорівна прийшла до нас уперше, вона одразу звернула увагу на стенд, що стояв між підвіконням і класною дошкою. Побачила величезну фотографію й запитала:

— А хто це такий Гл. Бородаєв?

Ми просто похололи й заклякли на своїх лавках. Тільки Миронова не розгубилася. Вона любила підказувати вчителям. І тут теж підняла руку, встала й пояснила:

— Бородаєв — наш знатний земляк. Він творив у другій чверті цього століття.

— А що саме він творив? — спитала Нінель Федорівна.

— Різні твори, — відповіла Миронова. — У нас є літературний гурток його імені.

— Імені Бородаєва?! — Нінель Федорівна засміялася. Вона була з іншого міста, до якого слава нашого знатного земляка поки що не докотилася.

Миронова підняла руку й пояснила:

— У нашому класі вчиться онук письменника Бородаєва. Він сидить на останній парті в середньому ряду. Він — почесний член нашого літгуртка.

— Почесний? Навіщо такий гучний титул?

Нінель Федорівна зазирнула в журнал.

— Хай Гліб вибачить мені. Я не читала книжок його дідуся. Це моя вина. Коли виставка закриється, — вона показала на стенд, — тоді я візьму всі ці книжки й прочитаю. Отже ти, Глібе, мені вибач.

Ми ще дужче похололи. По-перше, жодна учителька ніколи не вибачалася перед нами. А по-друге, вона мала намір закрити «куточок Бородаєва…»

Мені зробилося сумно: «Невже старшокласники не будуть більше забігати до нас? І ніхто більше не скаже: «В шостому «В» уміють шанувати… В шостому «В» люблять літературу!» Ми станемо найзвичайнісіньким класом. Як усі…»

Інші теж засумували. Я відчував це: всі наче завмерли, навіть зошити не шелестіли.

Миронова знову підняла руку:

— А ми готуємо спеціальні збори гуртка, присвячені творчості знатного земляка…

Вона дуже хотіла допомогти новій учительці якнайшвидше в усьому розібратися.

— У якій чверті нашого століття творив Бородаєв? — перепитала Нінель Федорівна.

Миронова швидко підняла руку й випалила:

— У другій!

Вона любила підказувати вчителям.

— А ми давайте почнемо з першої чверті минулого століття. З Пушкіна, наприклад… Потім підемо далі, й отак поступово дійдемо до Бородаєва.

— У нашого гуртка творче спрямування, — сказав Покійник. — Ми самі пишемо.

— Я теж пишу вірші, — повідомила Нінель Федорівна. — Колись вам почитаю. Якщо наберуся відваги. Що вам іще хочеться знати про мене? Я неодружена. Граю в теніс. Учителі ніколи не розповідають про своє особисте життя. А знати цікаво! Це я по собі знаю. Пам'ятаю…

Вона починала мені подобатись. Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що й інші діти пожвавішали: вони засовалися, заворушилися.

— У цьому місті, — сказала вона, — у мене немає ні родичів, ні знайомих, ні близьких. Тепер ось ви будете… Якщо вийде.

Раніше, коли лунав дзвінок, усі одразу ж вискакували з класу. А тут почали повільно підводитись, наче обважніли від різних думок і сумнівів.