Читати книгу - "Сигнальники і горністи"

і почуття свої зобразив у листі поетично! А ось картина. Подивись. Впізнаєш?

— У житті вона кращою була, по-моєму.

— У житті була кращою, — погодилася Катерина Іллівна. — Кращими, ніж усі вони були у житті, взагалі бути не можна! — Раптом і голос її втратив свою «поставу». Він почав спіткатися, падати, знову підійматися. Вона заперечувала комусь… кого не любила: — Ідеальних не існує? Вони були ідеальними… Були. Всі троє! «Мало прожили, тому й були! — скажете ви. — Не встигли ще ухилитися від ідеалів!» А я знаю, що вони, скільки б не прожили, не ухилялися б. Знаю… І ніхто мене не зіб'є! — На її сірувато-зів'ялих щоках пробився рум'янець. Листи в руках тремтіли, як від холоду. — «В. Б.» Це Володя Бугров… У мене зберігся його зошит. Він розв'язував у ньому задачки, яких я особисто розв'язати не могла. — Катерина Іллівна почала обома руками перебирати папери в шухлядах письмового столу. Знайшла зошит. І поклала поруч з картиною. — Тільки одна людина в класі називала його «телеграфним стовпом»: мовляв, прямолінійний. А в чому полягала ця прямолінійність? Говорив правду… Вважав, що коли виробничі і спортивні норми треба виконувати, то вже людські тим паче! Завжди у чергу ставав, нікого не розштовхував, а опинявся все одно попереду. Академіком був би… Скільки майбутніх академіків не дожило навіть до інституту!

Вона знову почала сперечатися з кимось відсутнім:

— Прямолінійний?.. На контрольних в усі кінці класу рятівні круги розкидав. Я намагалася не помічати: навіщо заважати спасінню утопаючих? — Вона звернулася до мене: — Цього ти не чув. Домовились?

— Не чув.

— Нема ідеальних? А мої хлопчики? А мої соколята?! Ось написано: «С». Це Саша Лєпьошкін. Соромився свого прізвища: однією літерою відмітився. Малюків обожнював! І цього також соромився: крадькома, за школою, першокласників на санчатах катав. Мама його прибиральницею в школі працювала. То він, бувало, за неї після уроків підлоги мив. Цього не соромився! Дівчата ідуть… сама Тетянка йде, а він миє, тре. Відра тягає… Жили вони скромно — і вдома у них було все саморобне: приймач, шафи, табуретки. Це йому Андрійко свою куртку зі светром і давав. Нема ідеальних? А Саша Лєпьошкін! Тільки одна людина в класі називала його «підлогомийкою». Тільки одна…

— Хто це, Катерино Іллівно?

— Той, кого Андрійко відхльоскав по щоках. Ну, гаразд. Коли вже на мене чекає операція з невідомим кінцем, я розповім тобі. Ти, зрештою, повинен знати. Тим паче що саме цей «один в класі» живе з тобою поруч.

— Гнєдков? — тихо угадав я.

— Трагічний парадокс полягає в тому, що і ті троє також жили на різних поверхах твого будинку! І всі троє загинули, а він… Зустрічала його на вулиці. Кидався, ризикуючи життям, через дорогу, заглядав в очі: Валько його вчився у мене в класі. Ось уже років три не кидається і не заглядає: я ж на пенсії.

— А за що Андрійко його… по щоках? За «бабського угодника» чи за «підлогомийку»?

— За це Андрійко повчав його. М'яко попереджав. Гнєдков клявся, що більше не повторить, залазив своїми словами в довірливу Андрійкову душу: «Ти мені віриш?» Андрійко, як ти знаєш, не любив говорити «ні». І відповідав: «Ну гаразд, востаннє!»

— А потім все-таки бив по щоках?

— В той день Гнєдкова — не бити, а вбити можна було.

— За що?

— За те, що Тетянка загинула.

Катерина Іллівна владним жестом посадила мене на канапу.

— Кажуть, у ногах правди нема. Ще одна дивна приказка. Хіба не ноги нас по землі носять? Але ти все ж сядь.

Вона боялася, щоб, почувши її розповідь, я не захитався, не впав.

— Тобі мама про це не говорила?

Я похитав головою.

— Оберігає тебе. І я спочатку не хотіла. Бо ти живеш по сусідству з Гнєдковим. А зараз я саме тому й розповім! Оберігати — значить готувати до несподіваностей і можливих конфліктів, а не тримати в невідомості. Ти згоден? Я слухаю…

— Звісно! Безумовно… Аякже!

— Перший раз фашистські літаки прорвалися до міста через місяць після початку війни… Мої хлопці, які жили у вашому будинку, склали графік, кому і коли чергувати на даху. Розділили його на квадрати: будинок же довжелезний! Якось, коли було оголошено тривогу, Тетянка побачила з вікна, що Гнєдков іде не на пост, а хоче промайнути вниз, в бомбосховище. Вона гукнула його: вже дзвякали «запалки». Він пояснив, що в дощ чергувати не може: ризикує звалитися з даху. А також клявся в коханні! Боягузи можуть кохати, як ти думаєш?

— Не можуть!

— Можуть, Петре… Але насамперед себе! І взагалі… страх убиває в них будь-які інші почуття. Гнєдков і сховався в бомбосховище. Фронт на даху було відкрито ворогові. Я не пишномовно висловлююсь: це було само так. Тоді на залишений пост стала Тетянка. На ії квадраті було горище. Вона скинула з даху всі «запалки». Одну навіть витягнула з горища… Разом із палаючою білизною. В ті часи на горищах сушили білизну… Два сусідні будинки горіли. А ваш було врятовано! Але вибухова хвиля від фугаски, що впала неподалік, скинула Тетянку вниз.

— І тоді наш Андрійко…

— Нещадно відшмагав боягуза. Гнєдков і тут захлинався від страху: «Пробач, Андрію! Пробач!..» Але той відповідав: «Ні!» Життя навчило його нарешті не лише любові, але й ненависті. Ненавидіти необхідно… Інакше ми, кажучи звичною для мене математичною мовою, поставимо знак рівності між добротою і безпринципністю. «Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти». Оце точна приказка. Але так само точно прозвучало б: «Скажи, хто твій ворог…» Заговорилась я щось! — Вона помовчала, передихнула. — Після Тетянчиної загибелі всі мої хлопчики написали заяви до військкомату. Крім Гнєдкова: сказав, що зір не дозволив. Хоч вигоду свою розгледить за сто кілометрів! Та й взагалі… з таким зором як у нього, багато воювало. Ось і вся історія!

— Спасибі, Катерино Іллівно.

— За що?

Я хотів сказати: «За довір'я!», але стримався.