Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

— Ходи-но ближче, Професоре.

Усі четверо посідали тісним колом. Безногий запалив недокурок дорогої сигари і з насолодою затягнувся. Жоан Здоровило дивився у дверний отвір, звідки було видно латку морської гладіні й широку смугу піску.

— Гонсалес з «чотирнадцятої» говорив сьогодні зі мною.

— Чого йому треба — знов золотий ланцюжок? — втрутився Безногий.

— Ні. Йому потрібні капелюхи. Але тільки фетрові. Солом'яні брилі не годяться. Каже, вони не мають збуту. Так само, як і…

— Ну що ще? — знов перебив Безногий.

— Так само, як і дуже поношені, що вже нічого не варті.

— Чого там не варті? Аби він платив, то були б варті…

— Бачиш, Безногий, зате він уміє тримати язик за зубами. Може, він скупий, зате німий, як могила. З нього й залізними кліщами слова не витягнеш.

— Таж він же платить мізерію. А мовчить тому, що це в його інтересах. Хто б його визволяв із в'язниці, якби він патякав!

— Гаразд, Безногий, якщо тебе це діло не цікавить, то йди собі, а нам треба домовитися.

— Хіба я кажу, що не цікавить? Я хочу сказати, що працювати на якогось махляра-грінго безглуздо. Але якщо ти наполягаєш…

— Цього разу він обіцяє заплатити більше. За це таки варто взятися. Ось тільки щоб були фетрові капелюхи. Ти, Безногий, міг би піти з нами на це діло. Завтра ввечері Гонсалес пришле свого службовця, щоб він приніс грошву і забрав ці ковпаки.

— Добре було б облагодити це в кінотеатрі, — сказав Професор, звертаючись до Безногого.

— Непогано було б на проспекті Віторія. — Безногий недбало махнув рукою. — Досить лише зайти в коридор, і капелюхи наші… Публіка найдобірніша.

— Але там до біса вахтерів.

— Чого це тебе так обходять ті вахтери? Це ж не лягаві. З вахтерами зіграємо в «кота й мишку». Ти йдеш з нами, Професоре?

— Іду. Мені самому якраз дуже потрібний капелюх.

— Так от, Безногий, — озвався Педро Куля. — За все відповідаєш ти. Вибирай собі в напарники кого хочеш. Тільки не бери Здоровила й Кота. У нас одна справа. — Він повернувся до Жоано Здоровила: — Я кажу про Божого Улюбленця.

— Він уже попереджав мене. Сказав, що ввечері прийде на капоейру.

Безногий уже рушив до свого приятеля Тички, щоб разом з ним набирати команду на завтрашню вилазку по капелюхи, коли Педро гукнув услід:

— Слухай-но, Безногий, попередь своїх, що коли когось засічуть, то щоб він тікав у протилежному напрямку. Щоб не приходив сюди.

Кивнувши головою, Безногий поспішив до Тички. Педро попросив у Жоана Здоровила закурити й пішов до Кота, щоб побалакати з ним. Вернувшись після розмови, він ліг біля Професора. Той знов уткнувся в книжку і читав доти, доки свічка догоріла й пітьма затопила весь барак. Жоан Здоровило побрів до дверей і простягнувся там на весь зріст з кинджалом за поясом.

Тичка був худий і довготелесий хлопець з сухим жовтавим обличям, з глибоко посадженими очима, з широким, завжди усміхненим ротом. Безногий вирішив спершу пожартувати, — запитав Тичку, чи він ще молиться, — а потім уже перейшов до плану завтрашньої крадіжки капелюхів. Вони встановили кількість нальотчиків. Старанно добрали їх і домовилися, де їм краще збиратись і де розходитись. Потім Безногий пішов, а Тичка заліз у свій звичний куток. Це й справді був куток, утворений двома стінами пакгаузу. Хлопець дбайливо розклав свої речі: стару ковдру, подушку, поцуплену одного дня з готелю, куди він потрапив, підносячи валізи якомусь туристові, одну пару штанів, які він одягав у неділю разом із блузою невизначеного кольору, але відносно чистою. На стіні були приколоті два образки: святого Антонія з малим Ісусом на руках — Тичка називав його Антоніо, бо чув, ніби святий Антоній — бразілець, — та богоматері семи скорбот з пробитими стрілами грудьми. Під її образком завжди лежала прив'яла квітка. Тичка взяв квітку, понюхав і переконався, що вона вже не пахне. Він причепив її до ладанки, яку носив на грудях, а з кишені старого пальта дістав червону гвоздику, зірвану десь у саду прямо на очах у сторожа в непевних вечірніх сутінках. Поклав гвоздику під образком, не зводячи нерухомого погляду з святої. Потім опустився навколішки. Хлопці спершу не втримувалися від жартів, коли бачили Тичку на колінах, але згодом звикли і вже не звертали на нього уваги. Під час молитви Тичка ще більше став схожий на аскета, його дитяче личко поблідло і споважніло, а довгі й худі руки простягалися до образка. Все його обличчя було в цю хвилину ніби осяяне якимсь ореолом, і в його голосі забриніли якісь нові, незнані друзям нотки. Здавалося, він був уже не на цьому світі, в старому напівзруйнованому складі, а десь на іншій землі, разом з богоматір'ю семи скорбот. Проте його молитва була зовсім проста, і її ніхто б не знайшов у катехізисі. Він просив діву Марію допомогти йому вступити до тієї школи на площі Содре, звідки звичайні люди виходять уже священнослужителями.

Безногий тим часом усе ще обмірковував окремі подробиці операції з капелюхами. Але в цей час він озирнувся на вкляклого Тичку і знов пригадав якийсь жарт. Він аж засміявся від думки про те, як Тичка розізлиться. Та коли підійшов до нього, побачив, що той молиться з піднятими вгору руками, з очима, втупленими в образок, з блаженним виразом на обличчі. Безногий так і залишився стояти на місці. Глумлива посмішка на його вустах зів'яла. Тепер він стежив за товаришем майже зі страхом, огорнутий якимсь дивним почуттям, де змішалися заздрість і жаль.

Безногий стояв і дивився. Тичка навіть не ворухнувся. Тільки губи його ледь тремтіли. Безногий звик глузувати з Тички, як і з