Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

порядок, і його треба поважати.

— Хто ще проживає з вами? — спитав Яровий.

— Ніхто, — поспішив запевнити Жор. — Нас тільки двоє.

— Значить, зараз тут більше нікого немає?

— Абсолютно!

— А де ділися Юрій Гармаш з Інною Паволоцькою? Вони не ночували?

Жор переглянувся з приятелем. Така обізнаність дільничного злякала його.

— Ні. З ними щось сталося?

Дільничний не відповів.

— Це ж ваші гості, разом з вами гуляли, і ви їх відпустили серед ночі?.. То хто іще ночує тут, крім вас і вашого приятеля?

Жор зам'явся.

— Ну, діло наше, чоловіче…

— Гей, дівчата, — гукнула нагору прибиральниця. — Виходьте! — Ніхто, проте, не показався.

— Соромляться, — мовби вибачаючись за них, промовив інженер і, змовницьки примруживши одне око, кинув Яровому: — Зараз приведу.

— Товаришу дільничний, а я протестую! Дівчата приїхали з Ялти, ми повечеряли, боялися самих відпускати додому. Нічого поганого тут нема. Кінець кінцем це не кубло, а дача Іполита Леопольдовича — знаменитого вченого. Ви розмовляєте з працівником мистецтва, мій товариш — керівник великого підприємства. Нема чого тут слідство проводити й принижувати гідність дівчат… Вони ще навіть не одягнені, сплять зараз у своїх кімнатах. Вам потрібен штраф — будь ласка.

— Ніякого слідства, — відповів Яровий. — Мене цікавить тільки одне: хто проживає на території дачі?

— Стривай, Жор, — втрутився інженер. — Це все правильно: і ти — знаменитість, і я не останнє колесо у возі — у мене, до речі, багато знайомих у вашому міністерстві, одного майора навіть узяв до себе юрисконсультом, — кивнув він до Ярового, — але все це справи не стосується. Товариш дільничний має рацію… І нічого особливого не сталося… Засиділися, дозволили дівчатам заночувати, і товариш тепер їм догани не зробить… Одну звуть Алла, відпочиває в Ялті, друга місцева — Галя…

— Підніміться до них, — сказав Яровий прибиральниці, витягаючи блокнота, — запишіть їхні прізвища, адреси…

— Гаразд, — підвівся Яровий, коли Ганна Андріївна повернулася, — сподіваюсь, що більше ви не будете затримувати своїх знайомих так пізно…

— Звичайно, звичайно, — квапливо пробурмотів Жор. — Самі розумієте — відпочинок, море, південне сонце, друзі і подруги… Але порядок, закон — насамперед…

— Так. Море, сонце, — повторив Яровий. — Це дуже добре. Не забудьте сьогодні ж прописатися. Бажаю доброго відпочинку.

— Ні, ні, ми вас так не відпустимо, — запротестував Андрій. — Ви ж іще, певно, не снідали. Ану, господарю, — повернувся він до Жора, — чого стоїш! Давай на стіл по чарці та добру закусь…

— Дякую, — рішуче відмовився Яровий, — я вже снідав.

— То хоч по чарчині заради знайомства.

— Не п'ю.

— А що там з Юрієм та Інною? — ніби між іншим спитав інженер, проводжаючи дільничного.

— Спали під дачею, на голій землі. Тепер поїхали в Ялту. А коли сп'яніла людина блукає по скелях над морем, може і нещастя статися…

Перші кроки лейтенанта Гармаша

Юрій приїхав у райвідділ міліції, коли Дроздов уже почав розмову з робітницею фабрики «Оріон». За столом, навпроти майора, згорбившись, сиділа стара жінка й одноманітно відповідала на запитання. На столі красувалися речові докази: рожевий пластмасовий Буратіно і веселий райдужний м'ячик. Буратіно широко розставив гнучкі ноги і, здавалося, збирався проштрикнути м'яч довгим носом. На обличчі ляльки застигла лукава посмішка, яка явно не відповідала серйозній обстановці та всій строгості службової кімнати.

Жінка не дивилася на іграшки, навіть коли оперативний уповноважений брав їх зі столу, мовби ілюструючи факт крадіжки. Не підводила вона очей і на майора.

Молодий лейтенант мав допомагати Дроздову розслідувати сигнали про крадіжки на фабриці «Оріон». Це була перша справа, в якій брав безпосередню участь Юрій. Цікавило все, у всьому хотілося розібратися. Тому щодня сидів під час розмов Дроздова з робітниками, яких затримали на прохідній. У кожного з них відібрали поролонові босоніжки чи ласти, іграшки, як і в цієї старої прибиральниці. На папці, куди складали документи про подію, майор написав:

«Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон».

Жінка розповідала. Про чоловіка, який загинув у війну, про дочок, роботу.

Юрій уважно розглядав стару. Врешті впіймав її погляд, в якому відбилося багато почуттів, а найдужче — сором і страх.

Він уже знав, що працівник міліції — чи то оперативний уповноважений, чи слідчий — має привернути до себе злочинця, щоб той добровільно про все розповів. Для цього треба викликати довір'я, переконати, що тут шукають тільки істину. Більше того, затриманий має відчути, що міліція захистить його, скажімо, коли співучасники спробують обмовити.

Дроздов розпитував спокійно й чемно. Збоку могло здатися, що до жінки звертається її давній приятель.

— А позаторік старшенька вийшла заміж, — розповідала тим часом жінка. — І подарувала мені онуку… Боже мій милий, не онука, а сонечко!

Тепер жінка не хилила голови, і Юрій бачив, як жваво заблищали її очі.

Несподівано Дроздов позіхнув і квапливо прикрив долонею рот.

— Все це добре, громадянко Чикаленко. Але ближче до справи. Ваша любов до онуки, самі розумієте, не виправдовує злочину.

Жінка замовкла.

— Ну, ну, Ольго Гнатівно, — підбадьорив її Дроздов. — Давайте по суті… Хто з охорони випускав вас із території без огляду, кому продавали іграшки… Ми все знаємо, але я хочу полегшити вашу долю. Розкажете — і суд інакше поставиться до вас. Там і про онуку згадаєте… Я розумію, зарплата у вас невеличка…

— Я не продавала, — пробелькотіла стара. — Один тільки раз узяла браковану качечку. На подвір'ї валялася. А оце в нашої Вірочки іменини. Я закрутилася, подаруночок забула купити… Скільки тих іграшок у нас ламають і з сміттям викидають…

— Коли народилася ваша онука?

— Минулого року.

— Дата?

— Двадцять восьмого вересня. Але…

— Так, — перебив Дроздов. — Ваша онука народилася