Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

двадцять восьмого вересня, а з іграшками вас затримали тридцятого. До чого тут народження онуки, шановна? — Майор кинув погляд на стіл, де вільно розсівся Буратіно. Потім перевів переможний погляд на Юрія. Мовляв, хлопче, треба встановлювати істину. — Ні, діло в нас так не піде, — суворо закінчив він, звертаючись до робітниці. — Або говоріть правду, або…

— Я не злодійка, — несподівано обурилась жінка.

— Почнемо знову: коли народилася ваша онука?

— Двадцять восьмого вересня.

— Як жо це в'яжеться з вашою заявою, що взяли іграшки тільки раз у житті — на день народження онуки. Адже виносили ви тридцятого!

— Тридцятого ж Віра, Надія, Любов! В один день справляємо іменини й народження. Хотіла директора спитати — він уже поїхав.

— Вашій онуці року немає. Як ви гадаєте, це для неї іграшка? — Дроздов сердито крутнув Буратіно і поставив його навкарачки. Юрій мало не посміхнувся, дивлячись на маніпуляції майора. — Що вона, дитина, розуміє в Буратіно?

— Вона все розуміє, — буркнула жінка. — Ще й як гралася б! Ви, товаришу міліціонер, причепилися, що я ляльку дитині взяла, краще пильнували б, які махінації наші начальники роблять.

Юрій, який креслив олівцем у блокноті маленьких Буратіно, механічно записав ці слова.

— У вас є факти про махінації начальників? — строго перепитав майор. — Розказуйте.

— Які факти, — схаменулася робітниця. — Фактів не знаю.

— То не плещіть язиком, а відповідайте самі за себе. Хто пропускав вас на прохідній із продукцією фабрики? Хто купував її у вас?

— Грець з вами, — підхопилася стара. — Заберіть у мене гроші, скільки ця лялька і м'ячик коштують, і дайте спокій!

— Будете грубіянити, — розсердився майор, — собі гірше зробите. Сідайте і відповідайте.

Жінка покірно опустилася на стілець, поклала на коліна натруджені руки й знову похнюпилась.

У Юрія защеміло серце. Згадалися руки матері, згадалося, як пізно увечері, упоравшись, вона сідала коло столу, за яким син робив уроки. І в цеї робітниці таке саме життя: чоловік загинув, сама ростила дітей, вибивалася з сил…

Слухати, як Дроздов розмовляє із старою робітницею, Юрієві було надзвичайно тяжко.

Перші дні в міліції, куди немов велетенським пилососом збирався увесь бруд з великого міста, приголомшили його. Раніше й не здогадувався, скільки є на світі людських трагедій: п'яниці, дрібні злодії, нещасні сім'ї, залишені батьками діти… Поодинокі злочинці, зібрані тут докупи, тяжко вражали.

Не вірилося, що людина, цілком нормальна, яка спокійно розмовляє із слідчим, кілька днів тому зробила замах на життя дружини, що елегантний літній чоловік, освічений і, здавалося, душевний, насправді є хабарником. Юрій не міг звикнути до брутальної лайки п'яниць, до того дикого жаргону, яким розмовляють злодії, примушуючи користуватися ним і оперативних працівників.

Ще і ще переконувався, що робота в міліції — не його покликання, гнівався на тих, хто відрядив його сюди. Але потроху в нього десь бралася зацікавленість до кожного затриманого. Намагався зрозуміти, як людина перестає бути сама собою і робить злочин, чому так сталося, хто в цьому винен, як можна було цьому запобігти. І хоч Юрій довгий час вважав, що зробив помилку, погодившись працювати за призначенням, усе ж почав відчувати, що він потрібен людям, які приходили в старий будинок на майдані Богдана Хмельницького: жінці, яка просить захисту від чоловіка-п'яниці, молодому подружжю, що його обікрали, вченому, який забув у тролейбусі портфель із дисертацією, робітникові, який прийшов скаржитися, що завскладом продає спекулянтам дефіцитні будівельні матеріали…

Хороших людей було набагато більше, ніж злочинців. Їхнє справедливе обурення, відповідаючи почуттям Юрія, повертало віру в людину, віру, яка у перші дні зазнала дошкульних ударів.

Начальник відділу підполковник Вовченко чудово розумів, як впливає на новачка специфіка роботи. Але він не втручався, не роз'яснював, не заспокоював, дозволяючи Юрієві самому перебороти цю хворобу.

Тепер юнак з неприємним почуттям слухав розмову Дроздова з робітницею. Не маючи великого досвіду, відчував, проте, що майор намагається загнати жінку на слизьке, впіймати на слові й довести, що йдеться про серйозний злочин. Тоді «Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон», як написав майор на папці, стала б на твердий грунт і він міг би пишатися своєю оперативною майстерністю.

Юрій підвівся, глянув у вікно. На вулиці вмирав теплий день. За високими дахами сідало сонце. Кілька променів упало на Буратіно, і лялька весело заграла вогнем. В довгій кімнаті стало світліше.

— Вікторе Федоровичу, дозвольте запитання, — наважився лейтенант.

— Будь ласка! — Дроздов відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на молодого оперативника — ану, мовляв, покажи себе!

— Скажіть, Ольго Гнатівно, — звернувся Юрій до жінки. — Скільки у вас робочого стажу?

Відчувши в голосі лейтенанта приязнь, жінка підвела голову.

— Скільки?.. Та скільки живу, стільки й роблю.

— А на фабриці?

— Років п'ятнадцять. Раніше це була артіль.

— Як же ви вчинили таке?

— Якби знала, в руки не взяла б, — жінка в ненавистю поглянула на веселого довгоносого чоловічка, що купався в сонячних блискітках. — Ніколи крихти чужої не брала. Мене й на зборах хвалили, і премію давали…

— От ви закинули, що не бачимо, які махінації начальники роблять. Може, й правда ваша. А чого ж мовчите, коли ви чесна людина? Яких начальників маєте на увазі? Що вони роблять?

— За руку нікого не спіймала, — знизала плечима жінка. — А думки всякі бувають…

— Це було б таки несправедливо — притягати вас до відповідальності за дві іграшки, а з інших нічого не спитати…

Дроздов легенько стукнув нігтем по довгому носі Буратіно, немовби це був ніс молодого лейтенанта.

— Юрію Сергійовичу, для мене питання ясне. Ідіть! — наказав він жінці. — Я вас іще викличу… Ви не дуже розчулюйтесь, — сказав майор менторським тоном, коли за робітницею зачинилися двері. — Всі вони тихі та божі, як сюди потрапляють. Ви ще наслухаєтесь «душевних» зізнань і на сльози надивитесь, та хай це не збиває вас…

— Вікторе Федоровичу, ну ніяк не віриться, що