Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

забороною радянської цензури: Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє? Давить той клунок мені на плечі, Сором у серце моє плює…

Мати: А як же мої Біївці? Які новини-переміні? Мене запрошували біївчани (спасибі їм) на відкриття нової восьмирічної школи і на відкриття меморіальні дошки на честь мого Васі. На жаль, я не змогла тоді поїхати, бо старі болячки нікуди не пускають мене Черкас.

Поет: Не буду говорити вам, скільки в Біївцях з’явилося нових будинків, машин, телевізорів чи холодильників. Мене насамперед цікавить не рівень людських достатків, а рівень людської совісті. Я краще скажу вам, Оришці — хрещеній матері Василя Симоненка — Лубенський райвиконком уділив дві машини брикету. Тепер старенька самотня бабуся не буде бідкатися, чим протопити у хаті, коли зима засвище… А невеличке ваше село перестало бути безперспективним, сяким-таким злиднем полтавського краю. Село розумно хазяйнує, росте і молодіє, вирощує хліб і щоранку іде до школи, яка світиться ім’ям Василя Симоненка. Ось тільки книжки поета ніяк не дійдуть до його рідного села. Навіть до Лубен не доходять…

Мати: У Черкасах теж немає Василевих книжок… Зате ж у Біївцях є колгоспна премія імені Симоненка. Мені приємно, що цю премію вручають моїм роботящим землякам за хорошу роботу.

Поет: Тільки за хорошу роботу! Ось чому ваші земляки говорили мені: «Симоненкова премія — висока відзнака наших трудів!» Не дивно, що одержуючи диплом і грошову винагороду, деякі люди, які знали живого Васю Симоненка, не стримують сліз… Цілком природно, що ваш син тепер навіки причетний до трудів і днів своїх родичів, друзів і земляків.

Мати: Моя материнська душа відчуває і знає, що мої земляки вшанували мого сина. Після його смерті навіть пам’ятник одразу поставили в Біївцях.

Поет: Я ж бачив той пам’ятник біля приміщення старої школи десь у другій половині шістдесятих років. Але він швидко пропав, бо місцеві умільці зробили його із гіпсу. Зараз чудову ідею нового пам’ятника виношує голова колгоспу Василь Миколайович Даценко — добрий господар і вельми симпатична людина, мій давній і вірний товариш (Земля йому пухом! Василь Даценко раптово помер на польовій дорозі. — М. С.). Опісля Симоненкових свят у Біївцях і Тарандинцях він разом із усіма посланцями навколишніх сіл був присутній на урочистому літературно-мистецькому вечорі «Любов і шана», що відбувся в Лубнах. Ведучим був поет Микола Луків.

Мати: Той вечір наше телебачення показувало на всю Україну. Отож і я на весь екран побачила свою стареньку хату, а коло неї — таку ж стареньку бабу Оришку, українського соловейка Діану Петриненко, народну артистку Неонілу Крюкову і тебе. А Рауль Чілачава читав Василеві вірші грузинською мовою. Хто б міг подумати, що мій Вася буде звертатися до людей грузинською та багатьма іншими мовами?..

Поет: Разом із нами на тому чудесному вечорі виступали також полтавські і лубенські письменники. Літературно-мистецьке свято вдалося на славу. Про це писала газета «Літературна Україна» та лубенська районна газета «Ленінська зоря». А люди казали так: «Три години концерту пролетіли, як три хвилини. Ми б слухали іще та іще…» А головне те, що разом із Симоненком ми вшанували найкращих людей усієї Лубенщини.

Мати: Я не встигла на всіх надивиться, навіть усіх упізнати. Кого іще ти зустрічав із моїх земляків і родичів?

Поет: На превеликий жаль, того разу я не зустрів у селі Василя Івановича Канівця — Василевого хрещеного батька. Він днював і ночував у полі, і я не хотів одривати його від комбайна.

Мати: А ти знаєш, що мій Вася сам вибрав собі хрещених батьків?

Поет: Та невже? Він і тут оригінальним був… Але як же це трапилося? Адже хрестили нас грудними малюками…

Мати: Не зовсім так. Васю охрестили у сорок другому році, у час окупації. Такий був наказ із німецької управи: усіх нехрещених негайно охрестити… Щоб видно було, хто є хто… А семирічний Вася уже дещо тямив, навіть на людях знався. Отож мою родичку Оришку він назвав хрещеною одразу, бо любив її за привітну, ласкаву вдачу, не раз грівся у неї на печі. А про кума я довгенько думала-гадала, доки Вася не попросив мене: «Хай моїм хрещеним батьком буде дядько Канівець. Він у нашому селі робить найкращі каблучки…» Це тоді, у зліденні роки, за браком справдешніх перстнів Василь майстрував для наших молодят простенькі каблучки із мідних та срібних копійок… Як бачиш, іще з малих літ Вася шанував майстровитих людей…

Поет: Так стверджує і баба Оришка… Взагалі, зустрічі з вашими земляками, їх добрі і теплі згадки про свого поета-земляка завжди хвилюють мене. Адже це не якась безлика і безмовна юрба, а це той живий і дуже конкретний народ, до якого звертав своє слово Василь Симоненко:

Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду — Ти у грудях моїх, У чолі і в руках. Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій шлях.

Мати: Ти якось говорив, що обійшов усе моє село. Цікаво знати, що тобі розповідали і що ти там записав…

Поет: Серед багатьох цікавих розповідей про свого незабутнього земляка у мене зберігається учнівський зошит із теплою згадкою Василевої учительки Уляни Миколаївни Демченко. Вона пише: «Василь Симоненко учився в Тарандинцівській середній школі, коли я тільки прийшла працювати учителем математики п’ятих-сьомих класів. Тоді ж мені довелося із середини навчального року вести уроки креслення в старших класах… Я добре готувалася до уроків, але в своїх силах була невпевнена. І коли я заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь, бо вже знала, що він розумний хлопчина і