Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

знайомий критик, щоправда, не одразу після її виходу, а років за п’ятнадцять, у статті до твого сорокаліття. Міг би, звісно, і раніше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловіка мужності, активної життєвої позиції в ті скрутні, важкі для справжнього патріота часи.

Ну так, часом лоскочуть сумління дрібні неприємні нюанси, на які й зважати б не варто. Але ж таким совісним ти вже вродився. Було в тебе замолоду кілька дрібних публікацій в обласних газетах – Партійній і комсомольській. Але ж тобі зараз і самому соромно за ті вірші. Хоча, коли створював їх, писав щиро, був певен себе. А якщо за великим рахунком, то хіба й сьогодні не вважають злом роздмухування війни, виробництво зброї масового знищення? Нейтронна бомба – хіба це не зло? Та й нема вже тих публікацій більше. Нема ніде. Ніхто їх не відшукає. В обласній бібліотеці і в архіві це було не надто складно: добрі знайомі за певну віддяку просто виносили тобі цілі примірники газет, акуратно вийняті з підшивок. Так само й у бібліотеці педінституту. Там просто варто було натякнути в кабінеті ректора за чаркою, і вже назавтра вийшов наказ, у якому чорним по білому писалося, що «у зв’язку з недостатністю площ для збереження літератури підшивки газет обкому КпУ та обкому ЛКСмУ за такі й такі роки підлягають знищенню». І ти навіть зміг бути присутнім при самому акті знищення.

Щоправда, у Києві довелось трохи поморочитися. Спершу записатись під чужим (про всяк випадок) іменем до парламентської бібліотеки, зокрема у відділ преси. Потім – Для повної конспірації – кілька днів поспіль переглядати підшивки чи й не всіх обласних газет УРСР, а поміж них і своєї рідної області. Нарешті, дочекавши нагоди, витягти з внутрішньої кишені куртки заздалегідь приготовану половинку леза для гоління. Тобі здавалося, що шурхіт різання паперу було чути в усьому читальному залові. Публікацій було чимало, більше десяти. Кожну з них, уже вирізану, ще ж треба було непомітно запхати в кишеню штанів. Ти навмисно вдягнув старі, обдемкуваті, із глибокими кишенями. Та на останній добірці, великій, на півшпальти, твоя рука здригнулась. Поріз був неглибокий, кривуватий, недалеко від нігтя. На очах від болю виступили сльози. Увібгавши цілою рукою закривавлену вирізку за пазуху, ти дістав носовичок, під столом швидко обгорнув ним палець і з півгодини, поки не спинилася кров, сидів нерухомо над підшивкою, розгорнувши її на доповіді першого секретаря обкому партії до 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була – «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із-за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію – 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її – не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, – До ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше – лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл-стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку «Wrangler»? І ще – чи ви справді вважаєте пісні Олександри пахмутової кращими за пісні групи «Бітлз»? На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з-за океану, із Нью-Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…

«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», – Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.

Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:

– Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idée comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous à bon prix. S’il vous plaît, mesdames, messieurs…[1]

Жебрак звідкись із-під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом. Федір Іванович гидливо відхиляється, механічно прикриваючи рукою кишеню під плащем.

Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:

– Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! проходь давай, не смерди!..

Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із-під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.